LITMIR.BIZ

Скачать книгу

з «епідеміями» грабувань та самосудів, з «анархічними виступами безвідповідальних груп» Декларація визначала «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності». «Для того, – говорилося в документі, – Секретарство виробляє законопроект про організації „Вільного козацтва“, які силою самого життя, здорового інстинкту широких демократичних мас стали виникати по всіх усюдах України. Правильно організоване, організаційно зв’язане з вищими органами влади революційної демократії краю – Генеральним секретаріатом, „Вільне козацтво“, що буде в розпорядженні органів місцевого самоврядування (курсив наш. – В. Л.), має стати твердою опорою Секретарству внутрішніх справ у боротьбі з елементами безчинства і злодіяцтва»[27].

      Проте у вересні вирішення вільнокозачого питання дещо пригальмувало. Ще 1 вересня Відділ передав проект статуту для Вільного козацтва на затвердження в Генеральний секретаріат. Але ухвалення цього статуту не сталося ні в вересні, ні в жовтні. Проект статуту близько двох з половиною місяців перероблювався й обговорювався на засіданнях Малої ради і Генерального секретаріату. При цьому пропагандистська активність інструкторів Відділу у вересні—листопаді щодо заснування Вільного козацтва була надзвичайно високою. Очевидно, що, загалом позитивно сприймаючи ідею вільнокозачого руху, урядовці зіткнулися з серйозними труднощами, саме коли спробували інтегрувати оригінальну і колоритну, але архаїчну «козацьку» ідею в рамки державного будівництва.

      Восени 1917 р. від представників місцевої влади дедалі частіше звучали критичні, а потім і різко негативні характеристики Вільного козацтва. Селянські козацькі сотні, які складалися з мешканців одного села і керувалися місцевими виборними отаманами, могли більш-менш впоратися із забродами-дезертирами та кримінальними злочинцями, але їм було несила боротися зі своїми односельцями, які поспішали робити «революцію». Багато залежало від того, хто був на чолі загонів: загони, підпорядковані повітовим комісарам або начальникам міліції, співпрацювали з міліцією і брали участь у припиненні погромів; загони, очолювані отаманами «з народу», часто були нейтральні або й брали участь у погромах. Коли йшлося про розподіл поміщицького майна або землі, селянин – вільний козак міг швидко перетворитися на селянина-погромника.

      Зокрема, селянська революція «знизу» проявилась у боротьбі із земськими управами. Селянство не сприймало земства як сільське самоврядування, намагаючись бойкотувати та дезорганізувати їх діяльність. У липні—вересні 1917 р. Генеральному секретаріату та київському губернському комісару завдали чимало клопоту звенигородські отамани, які намагалися втрутитися в роботу земської управи, вивести з її складу старих (обраних іще до початку революції) гласних і провести нові земські вибори. Конфлікт між земським зібранням і вільнокозачими отаманами настільки загострився, що повітовий комісар В. Ковтуненко просив надіслати до Звенигородки військовий підрозділ, щоб мати можливість 29 липня

Скачать книгу