LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ефект. Наприклад, аналізуючи особливості сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., в якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», В. Скальський доходить висновку, що вже тоді формувалося підґрунтя для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств[4].

      1917–1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності влади. Поряд з гострою політичною боротьбою, яка розгоралася в українських містах, посилювалися непокора й опір селянства будь-якій центральній владі. У 1919 р. антидержавність дій і настроїв селянства досягла піку в неодноразових змінах політичної лояльності, утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, жорстоких вбивствах. Проте перші прояви цих деструктивних тенденцій були ще за два роки до того, в період революційної ейфорії навесні 1917 року. Перше, що робили революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній, – роззброювали колишню царську поліцію. Щомісяця наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» – від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубування лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, вбивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання, які фактично переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні[5].

      У вересні—жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких – це захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді—грудні 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень – захоплення поміщицьких маєтків. Селяни перейшли до масових погромів. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини[6].

      Чому ці події не вважаються антивладними повстаннями? Адже їхній розмах цілком співставний з повстаннями літа 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд і Генеральний секретаріат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюційні» поміщики?

      Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 – січні 1918 рр. губерніальні і повітові комісари Правобережжя та начальники місцевих відділків міліції постійно доповідали про те, що не в змозі припинити безладдя, і просили Генеральний секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для припинення погромів. Сотні таких звернень донині зберігаються в архівах. У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Преступность растет, честные крестьяне, отказывающиеся грабить помещичье добро, терроризируются инициаторами грабежей и либо присоединяются к грабителям, либо сами остаются ограбленными… Власть, состоящая из элементов права и принуждения, утратила последнее качество (силу принуждения), стала однобокой и бесполезной» Скачать книгу