ТОП просматриваемых книг сайта:
.
Читать онлайн.
– А ще… ми їдемо до Бразилії.
– Це я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.
Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:
– З нами ще їде Дімон.
– Га? – не второпав я.
– Кажу, Дімон летить із нами до Бразилії.
– З якого це дива?
Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому разі поїздка зазвичай перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого учасника, а я із власного досвіду знаю, як це звужує маршрут.
– Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми вирушаємо до Бразилії ловити піраній, от він і напросився з нами, – мовив Алекс, затим різко вистромив палець угору, ніби згадав про щось важливе: – А ще з нами, напевно, буде Лара.
Миттю в моїй голові вималювався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами джунглями Пантаналу та безжально косить, стріляє й ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки не вистачало!
– Хто така Лара?
– Не «така», а «такий», – поправив Алі. – Це Лаврентій, перспективний юрист із Київради, він… е-е-е… – Саня затнувся, наче роздумуючи, чий же Лаврентій товариш, – він знайомий Дімона… і мій теж.
«Мда, четверо, один із яких – перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», – подумав я.
– Хм… – невдоволено хмикнув. – Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі та смажити пузо?
– Ти вчора їм такого наплів, що я взагалі дивуюсь, як вони погодились, – тяжко покректав Алекс. – Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, – додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.
Чомусь я запідозрив, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, та промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати чого поцікавився:
– А що ще я вчора наговорив?
– Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, заприсягнувшись їй не їхати до Бразилії, і що тепер ви нібито знову разом, зате вона ще не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…
«Он воно що! – відразу розкумекав я. – Ось що мене гризло!»
– Оце запара! – ляпнув я та почухався за вухом. – Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?
– Це ти у мене питаєш?!
Я прикусив язика та напрочуд чітко усвідомив, що суперечності в моїх стосунках із Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» повністю відображає мою думку, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити й поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, ніяк не наважуючись їй про це розповісти.
– Ти