Любов і піраньї - Макс Кідрук

Скачать книгу

тону та не припиняючи мило хихотіти, підступно запитала:

      – А що це ти там написав про Бразилію?

      Незважаючи на шалапутний настрій моєї кучерявої співрозмовниці, я ледь не вдавився, а тоді напрочуд чітко осягнув, що відповідати на останнє запитання слід серйозно та вдумливо. Краєм ока зирнув на неї. Дівчина все ще не стерла з вуст солодкої посмішки, проте незворушні блакитні очі вкрилися кригою й учепилися в моє горло кігтями якоїсь великої волохатої тварюки.

      Мій кадик смикнувся, і я, вирішивши потягнути час, дурнувато пискнув:

      – Де це «там»?

      – У своєму блозі.

      «Вона читає мій ЖЖ», – подумав я, ледь не прицмокнувши від досади язиком.

      «Ти що, повний пришелепа? Настрочив про чергову авантюру в публічному щоденникові й сподівався, що я про це не дізнаюсь?!» – подумала Маруська.

      Стуливши пельку, я принишк і, немов адвокат на якомусь напрочуд проблематичному судовому процесі, почав зосереджено обмірковувати план подальшого захисту.

      – Я маю на увазі той істерично-заливистий пост про поїздку до Бразилії, – тим часом уточнила дівчина.

      Її тон цього разу разюче змінився. Оте глумливе й сардонічне «істерично-заливистий» свиснуло наді мною, наче шкіряний батіг, і швидко отямило.

      – Що взагалі відбувається, Максе? – вона не говорила, а ніби з кулемета по мені строчила.

      – Ну я… ну ми… ми цеє… так собі зібралися… ми там обідали, і Саня сказав… – думок у моїй довбешці крутилося дуже багато, просто кошмар якийсь, от вони й полізли всі разом із голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. – Коротше, ми з Алексом їдемо до Бразилії…

      Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та посмішка, що хвилину назад.

      – Яка, в сраку, Бразилія? – Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. – Чого ви туди пнетеся?

      – Та так… – я ховав очі під столом.

      – Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди подіти?

      Грошей ми тоді справді заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть заприсягнувшись один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом іще не знали, де взяти гроші на поїздку. Тож я лише сумно зітхнув, визнаючи, що аргументів для оборони мені очевидно не вистачає.

      Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла в наступ:

      – Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, в якого тільки вітер у голові? Якому лише р-р-раз – щось не так – і він уже в Бразилії.

      Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, виявляючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.

      – Ти вчинив неправильно, – не вгавала моя Маруся. – Ти вирішив просто втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі відверто й не соромлячись: ти повівся, як дитя.

      Після останніх слів я почувався дуже

Скачать книгу