Любов і піраньї - Макс Кідрук

Скачать книгу

вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними – двадцять, потім – півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору долинав гамір студентської перерви (за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому вчувалося що завгодно, та лише не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що просто не можу відірвати погляд від свого мобільного телефона, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм хирів і розлізався на очах.

      Нарешті телефон мляво пискнув! Не встигла остання нота музичного сповіщення про прихід нового смс випурхнути з крихітного динаміка, а я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…»

      …Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше як п’ятдесят років і в якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за стільки років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» – питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити – та-а-ак!»…

      Так ось, цей анекдот, у контексті мене та Маруськи, зовсім не анекдот, а абсолютна правда. Позаяк після прочитання Марусьчиного смс мені нестерпно, шалено та несамовито закортіло порішити її на місці. Причому в якийсь варварський, нелюдський спосіб.

      Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», – як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше й нахабніше.

      Кучерявка не забарилась із відповіддю.

      «А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» – весело та безпосередньо строчила моя красуня…

      Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що в моєму животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула мені до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор потьмянів і згас, неначе кволий вогник свічки від подиху дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я згодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?»

      «О 6-й я чекатиму на тебе на “Контрактовій”. О’кей?»

      «О’кей…»

      Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслу й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність і м’якотілість, але нічого не міг удіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?…

      Нетерплячка сушила й виснажувала мене, не виходило ні про що, крім Маруськи, думати.

      Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злостився на неї, та вже за хвилину тішився, що вона написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати на кінець

Скачать книгу