LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба й не треба.

      Річ у тім, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний Інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу. Зрідка, маючи вільний час, настрій і натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному значенні цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, щоби змальовувати особистий побут із усіма його нудними та нікому не потрібними подробицями, як це роблять окремі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов до ванної. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом із ванної почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Свій щоденник я завів, коли виїжджав на навчання до Швеції. І основним його завданням на той час був однобічний зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя в заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його в себе на роботі й відносила батькам. У такий спосіб мої предки могли дізнаватися про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні розмови. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі – ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лише тоді, коли справді відчуваю в цьому потребу, цебто коли душа співає та хочеться від радощів пускати носом бульки.

      Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим кроком повертався до повноцінного життя.

      Забігши назад до офісу, передусім засів за комп’ютер і поліз у папку Music, наміряючись запустити у Winamp’і якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпелова – «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув Enter і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім єством перші акорди славнозвісної балади. Думайте що хочете, але на приспіві мені аж верещати схотілося від надміру почуттів. А тоді до мене раптом дійшло, що це і є той знаменний момент, коли душа співає, коли від пронизливого щему зриває дах, коли… Словом, я напрочуд чітко осягнув, що мушу негайно увіковічнити такі прекрасні відчуття в блозі. Я запустив Internet Explorer, зайшов на свою сторінку в ЖЖ і вихлюпнув туди все, що булькало в моїй очамрілій макітрі.

      Новостворений пост мав назву «Я знову в строю!» і виглядав ось так: