LITMIR.BIZ

Скачать книгу

у закапелках пам’яті, а тоді почухався та доказав:

      – А ще… ми їдемо до Бразилії.

      – Це я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.

      Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:

      – З нами ще їде Дімон.

      – Га? – не второпав я.

      – Кажу, Дімон летить із нами до Бразилії.

      – З якого це дива?

      Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому разі поїздка зазвичай перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого учасника, а я із власного досвіду знаю, як це звужує маршрут.

      – Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми вирушаємо до Бразилії ловити піраній, от він і напросився з нами, – мовив Алекс, затим різко вистромив палець угору, ніби згадав про щось важливе: – А ще з нами, напевно, буде Лара.

      Миттю в моїй голові вималювався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами джунглями Пантаналу та безжально косить, стріляє й ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки не вистачало!

      – Хто така Лара?

      – Не «така», а «такий», – поправив Алі. – Це Лаврентій, перспективний юрист із Київради, він… е-е-е… – Саня затнувся, наче роздумуючи, чий же Лаврентій товариш, – він знайомий Дімона… і мій теж.

      «Мда, четверо, один із яких – перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», – подумав я.

      – Хм… – невдоволено хмикнув. – Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі та смажити пузо?

      – Ти вчора їм такого наплів, що я взагалі дивуюсь, як вони погодились, – тяжко покректав Алекс. – Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, – додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.

      Чомусь я запідозрив, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, та промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати чого поцікавився:

      – А що ще я вчора наговорив?

      – Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, заприсягнувшись їй не їхати до Бразилії, і що тепер ви нібито знову разом, зате вона ще не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…

      «Он воно що! – відразу розкумекав я. – Ось що мене гризло!»

      – Оце запара! – ляпнув я та почухався за вухом. – Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?

      – Це ти у мене питаєш?!

      Я прикусив язика та напрочуд чітко усвідомив, що суперечності в моїх стосунках із Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» повністю відображає мою думку, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити й поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, ніяк не наважуючись їй про це розповісти.

      – Ти

Скачать книгу