LITMIR.BIZ

Скачать книгу

мене поміж собою. А тоді пролунав телефонний дзвінок і картинка зникла. Мама пішла відповісти на дзвінок, а тато опустив мене на ліжко й почав одягатися.

      Нарешті вони були готові. Мама у червоній сукні без рукавів і босоніжках; нігті на її ногах і руках були під колір плаття. Тато мав блискучий вигляд у темно-синіх брюках і білій сорочці з короткими рукавами, забезпечуючи спокійне тло маминій яскравості. Ми сіли у машину. Як завжди, мені дісталося усе заднє сидіння, тому я розлігся і дивився, як за вікном миготять високі будівлі вздовж Лейк-Шор-Драйв.

      – Генрі, підіймайся, – сказала мама. – Ми на місці.

      Я сів і подивився на музей. Дитинство я провів у поїздках столицями Європи, тож музей імені Філда задовольнив моє уявлення про «музей». Однак у його фасаді, облицьованому каменем, з випуклим дахом не було нічого особливого. Оскільки була неділя, у нас виникли проблеми з пошуком вільного місця для паркування, але зрештою ми припаркувалися. Відтак пішли уздовж озера, повз ряди човнів, статуй та купу схвильованих дітлахів. Ми пройшли між важкими колонами й увійшли до музею.

      А тоді мене мовби зачарували.

      Тут уся природа була охоплена, позначена і розставлена за логічним порядком, що здавався нескінченним, як за велінням Бога; можливо, якогось бога, котрий переплутав оригінальну документацію зі створення світу, і попросив співробітників музею допомогти йому простежити за усім цим. Для мене, п’ятирічного, який був у захваті від одного метелика, екскурсія музеєм імені Філда прирівнювалась до прогулянки Едемом із можливістю побачити все, що там відбувалося.

      Того дня ми побачили стільки метеликів, безліч коробок з ними: з Бразилії, з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли прокинувся, ми були вдома, і настав час вечеряти.

      Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, – вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно – від суфле до бі бім боп[13] з сумішшю овочів. Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.

      Ми

Скачать книгу