Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер

Скачать книгу

її з вітрини і кладу на повсть. Дістаю стілець.

      – Ось, ставай сюди, щоб краще бачити.

      Він вилазить на стілець, і я розгортаю книгу.

      Це «Птахи Америки» Одюбона: розкішний, прекрасний фоліант велетенського розміру, майже такий, як мій юний компаньйон. Ця копія найкраща з усіх; я провів багато дощових полуднів, милуючись нею. Розгортаю її на першому ж аркуші, і Генрі, всміхнувшись, дивиться на мене.

      – Гагара полярна, – читає він. – Схожа на качку.

      – Так, схожа. Б’юсь об заклад, я вгадаю твою улюблену пташку.

      Він хитає головою і всміхається.

      – Що ставиш?

      Він дивиться на себе в футболці з тірексом і знизує плечима. Знаю це відчуття.

      – Як щодо цього: якщо я відгадаю, ти маєш з’їсти печиво, і, якщо я не відгадаю, ти маєш з’їсти печиво.

      Він обдумує це і вирішує, що нічого не втратить. Розгортаю на сторінці «фламінго». Генрі сміється.

      – Відгадав?

      – Так!

      Легко бути всезнавцем, коли все це вже було.

      – Добре, ось тобі печиво. І собі візьму одне, за те, що відгадав. Але ми притримаємо печиво, поки не закінчимо переглядати книжку; ми ж не хочемо насипати крихт на сіалії, так?

      – Так!

      Він ставить «Орео» на бильце крісла, й ми повертаємося на початок книжки; повільно перегортаємо сторінки, розглядаючи птахів, що здаються більш живими, ніж справжні, які в скляних трубках далі по коридору.

      – Ось велика блакитна чапля. Вона справді велика, більша, ніж фламінго. Ти бачив колібрі?

      – Сьогодні бачив!

      – Тут, у музеї?

      – Ага.

      – Почекай, коли побачиш вживу. Вони схожі на крихітні вертольотики, їхні крила так швидко рухаються, що бачиш лише розмитий слід.

      Перегортаючи кожну сторінку, наче застилаєш ліжко; величезний лист паперу повільно піднімається вгору і перевертається. Генрі уважно спостерігає, кожного разу чекаючи нового дива, й стиха задоволено мугикає, побачивши канадського журавля, американську лиску, гагарку велику чи чубату жовну. Коли ми дістаємось останнього аркуша із зображенням «пуночка», він нахиляється і торкається сторінки, трепетно погладжуючи витиснуту назву. Дивлюся на нього, дивлюсь на книжку, пригадую цю книжку саме в цей момент, першу книжку, яку я полюбив. Пам’ятаю, як хотів заповзти в неї і заснути.

      – Втомився?

      – Ага.

      – Ходімо?

      – Добре.

      Закриваю «Птахи Америки», повертаю фоліант у скляний будиночок, відкриваю його на сторінці «фламінго», закриваю вітрину й замикаю її. Генрі зістрибує зі стільця і з’їдає своє «Орео». Повертаю повсть на стіл, засовую стілець. Генрі вимикає світло, і ми виходимо з бібліотеки.

      Блукаємо, по-дружньому розмовляючи про все, що літає та повзає, і їмо печиво. Генрі розказує мені про маму й тата, про місіс Кім, яка вчить його робити лазанью, і про Бренду, яку я забув, найкращу подругу мого дитинства, поки її сім’я не переїхала до Тампи, штат Флорида, – це станеться десь через три місяці. Ми

Скачать книгу