LITMIR.BIZ

Скачать книгу

печива? Я завжди їм печиво, коли оглядаю музеї. Так відчуття яскравіші. – Протягую йому пачку «Орео». Він вагається, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знає, скільки можна взяти, щоб не здаватися неввічливим. – Бери стільки, скільки хочеш. Я вже з’їв десять, тому маєш надолужити. – Він бере три. – Що ти найбільше хотів би побачити передусім? – Він хитає головою. – Знаєш, що? Піднімаймося на третій поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеї. Добре?

      – Добре.

      У темряві ми піднімаємося сходами. Він рухається не дуже швидко, тому і я повільно піднімаюся з ним.

      – Де мама?

      – Вона вдома, спить.

      – Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.

      – Хіба ви не дорослий?

      – Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.

      – Але як я сюди потрапив? – Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.

      – Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.

      – Чому?

      – Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?

      – Гаразд…

      Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.

      – Клянешся всім найдорожчим?

      – Умгу…

      – Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом – клац! – і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. – Здивований, він мовчить. – Ти зрозумів?

      – Але… чому?

      – Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?

      Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.

      – Зайдімо до цієї кімнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. – Ой, дивися, Генрі. Метеорити.

      – Що таке метеорити?

      – Камінці, які падають з космосу. – Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуємо інші двері? – Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.

      – Хочеш доторкнутися?

      – Умгу.

      Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з любов’ю гладить його маленьку голівку.

      – Він спить?

      – Щось таке.

      Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю

Скачать книгу