ТОП просматриваемых книг сайта:
Дружина мандрівника в часі. Одрі Ніффенеґґер
Читать онлайн.Название Дружина мандрівника в часі
Год выпуска 2003
isbn 978-617-12-1814-7, 978-617-12-1526-9, 978-0-15-602943-8, 9786171218130
Автор произведения Одрі Ніффенеґґер
Жанр Научная фантастика
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Так… Ти більш… – Егоїстичний, думаю, але кажу, – …молодий.
Він обдумує це.
– Це добре чи погано?
– Це інакше. – Пробігаю обома руками по плечах Генрі, спині; масажую йому м’язи, досліджую впадини. – Ти бачив себе сорокарічного?
– Так. Мене наче мучили й покалічили.
– Так. Але ти менш… я маю на увазі, ти наче… Тобто ти мене знаєш, тому…
– Тому просто зараз ти говориш мені, що я трохи незграбний.
Хитаю головою, хоча саме це й маю на увазі.
– Просто, я вже все це пережила, а ти… Я не звикла, що ти нічого не пам’ятаєш.
Генрі насуплений.
– Пробач, але людина, яку ти знаєш, ще не існує. Залишайся зі мною, і рано чи пізно, вона обов’язково з’являться. Поки що це найкращий варіант із тих, що я можу запропонувати.
– Справедливо, – кажу. – А тим часом…
Він повертається і зустрічається зі мною поглядом.
– А тим часом?
– Я хочу…
– Ти хочеш?
Червонію. Генрі всміхається й обережно кладе мене на подушки.
– Ти знаєш.
– Багато я не знаю, але дещо таки можу вгадати.
Пізніше ми дрімаємо у теплі, вкриті блідим ранковим жовтневим сонцем, тіло до тіла, Генрі каже щось у мою потилицю, та я не можу розібрати.
– Що?
– Я думав оце, що тут із тобою так спокійно. Приємно просто лежати і знати, що про майбутнє вже подбали.
– Генрі?
– Гм?
– Як же так сталось, що ти ніколи не говорив собі про мене?
– О. Я такого не роблю.
– Не робиш чого?
– Знаєш, зазвичай я не розповідаю чогось завчасно, хіба що це щось дуже суттєве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навіть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навідувати себе без потреби.
Якийсь час обмірковую це.
– Я би все собі розказала.
– Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.
– Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.
– І я розповідав тобі? – запитує він.
– Іноді. Під настрій, або коли мусив.
– Наприклад?
– Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу.
Генрі сміється.
– Так мені й треба. Гей, я голодний. Ходімо, поснідаємо.
На вулиці холодно. Автомобілі та велосипедисти їдуть уздовж Дірборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них і ми – у ранковому сонячному світлі, рука в руці, нарешті разом і не ховаємося від інших. Відчуваю крихітну шпильку жалю, мовби втратила таїну, та її змінює спалах піднесення: тепер усе починається.
Завжди буває перший раз
Генрі: Уперше