Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер

Скачать книгу

яка мене зустрічала сто п’ятдесят два рази.

      – Долина – це частина земельної ділянки моїх батьків у Мічиґані. З одного боку там ліс, а з протилежного – наш будинок. Десь посередині є галявина близько десяти футів у діаметрі, а на ній – велика каменюка. Якщо ти на галявині, в будинку тебе ніхто не побачить, бо довкола земля піднята, а галявина – у заглибині. Раніше я там гралася, бо любила бути на самоті, думала, ніхто не знає, що я там. Якось, – тоді я навчалась у першому класі, – прийшла зі школи додому й пішла на галявину, а там був ти.

      – У чому мати народила і, ймовірно, блював.

      – Насправді, ти видавався досить стриманим. Пам’ятаю, назвав мене на ім’я, і ще пам’ятаю, як ти дуже ефектно зник. Зважаючи на минуле, стає очевидним, що ти й раніше там бував. Думаю, що вперше ти побував там у 1981 році. Мені було десять. Ти не припиняв повторювати: «Боже мій» і витріщався на мене. До того ж ти, здавалося, нервував через свою наготу. А на той час я уже ніби звиклася, що старший голий чоловік магічним чином з’являється з майбутнього і вимагає одяг, – усміхається Клер. – І їжу.

      – Що смішного?

      – За ті роки я готувала тобі досить дивні страви. Бутерброди з арахісовим маслом та анчоусами. Крекери «Рітц» з паштетом і буряком. З одного боку, я хотіла побачити, чи є щось, чого б ти не їв, а з іншого, намагалася справити на тебе враження своєю кулінарною майстерністю.

      – Скільки мені було років?

      – Гадаю, найстаршим я бачила тебе у сорок з хвостиком. А щодо наймолодшого – я не впевнена. Може, близько тридцяти? А скільки тобі тепер?

      – Двадцять вісім.

      – Зараз ти видаєшся мені таким молодим. Останніх кілька років тобі було трохи за сорок, і, здавалося, життя тебе не жаліло… Важко сказати. Коли ти маленька, усі дорослі здаються великими та старими.

      – То що ж ми робили? У долині? Ми були там багато часу.

      Клер усміхається.

      – Багато чого робили. Це залежало від мого віку, а також від погоди. Часто ти допомагав мені з домашнім завданням. Ми грали в ігри. Та в основному розмовляли. Маленькою я думала, що ти ангел. Розпитувала тебе про Бога. У підлітковому віці намагалася змусити тебе кохатися зі мною, ти не погоджувався, і, звичайно, я прагнула цього ще більше. Думаю, так чи інакше, ти боявся сексуально мене розбестити. В якомусь сенсі ти нагадував дбайливого батька.

      – Ого. Можливо, це хороша новина, але чомусь цієї миті я не хочу, щоб мене сприймали, мов батька. – Наші очі зустрічаються. Ми обоє усміхаємося, ми ж змовники. – А як щодо зими? Зими у Мічиґані суворі.

      – Я нишком проводила тебе до нашого підвалу; в будинку величезний підвал із кількома кімнатами. Одна з них – комірчина, за стіною якої є котел. Ми називаємо її читальною залою, тому що там зберігаються всі непотрібні старі книги й журнали. Якось, коли ти сидів там, у нас була хуртовина, ніхто не ходив до школи чи на роботу, і я думала, з’їду з глузду, поки дістану тобі їжу, – в будинку було не так багато продуктів. Ета саме мала йти до магазину, коли розлютувалася буря. Ти застряг там на три дні: читав старі випуски «Рідерз дайджест» і жив на сардинах і локшині з пакетиків.

      – Звучить

Скачать книгу