LITMIR.BIZ

Скачать книгу

батька. Вона все розкладає, підправляє стос паперу, а потім продовжує по черзі розписувати кожну ручку та олівець, вимальовуючи акуратні лінії і завитки, сама собі наспівуючи. Дослухавшись, за якусь мить впізнаю мелодію пісні з серіалу «Шоу Діка Ван Дайка».

      Не знаю, що робити. Клер спокійна, зосереджена на своєму. Мабуть, їй близько шести років; якщо зараз вересень, то, ймовірно, вона лишень пішла у перший клас. Очевидно, що дівчинка не чекає на мене; я – незнайомець, а найперше, чому вчать у першому класі, – це не контактувати з голими незнайомцями, які з’явилися у твоєму улюбленому таємному місці, називають тебе на ім’я і просять не казати про це твоїй мамі і татові. Хотілось би знати, чи сьогодні той час, коли ми зустрінемось уперше, чи цей день ще попереду. А може, мені слід сидіти тихо? Клер піде собі, і я зможу погризти отих яблук і вкрасти якесь прання, або повернусь до свого безпомилково розробленого плану.

      Опам’ятовуюсь від своїх фантазій, розуміючи, що Клер дивиться просто на мене. Запізно усвідомлюю, що наспівував пісню разом із нею.

      – Хто тут? – шепоче вона. Клер, наче розлючена гуска, – видно лише шию і ноги. Швидко міркую.

      – Вітаю тебе, людино, – привітно виголошую.

      – Марку! Ти ідіот!

      Клер шукає чим би пожбурити в мене, і вирішує кинути черевиками з важкими гострими каблуками. Вона миттю знімає їх і таки кидає. Не думаю, що Клер добре бачить мене, але їй щастить і вона поціляє одним із них у мій ніс. Моя губа кровить.

      – Будь ласка, не роби цього, – кажу.

      У мене немає чим зупинити кров, тому притискаю губу рукою й продовжую приглушено говорити. Моя щелепа болить.

      – Хто ти? – злякано питає Клер.

      Я теж наляканий.

      – Генрі. Клер, я – Генрі. Я не скривджу тебе і прошу: не кидай більше нічого у мене.

      – Віддай мої черевики. Я тебе не знаю. Чому ти ховаєшся? – запитує Клер, сердито дивлячись на мене.

      Кидаю її черевики назад на галявину. Вона ловить їх і тримає, націлюючись.

      – Я ховаюсь, бо загубив свій одяг і не знаю, що робити. Я прийшов здалеку, хочу їсти, нікого тут не знаю, і в мене кров.

      – Звідки ти прийшов? Звідки ти знаєш, як мене звати?

      Чиста правда, і нічого, крім правди.

      – Я прийшов з майбутнього. Я мандрівник у часі. А ми з тобою друзі в майбутньому.

      – Люди мандрують у часі лише у кіно.

      – Це те, у що ми хочемо вірити.

      – Чому?

      – Якби всі мандрували у часі, там було б забагато людей. Так само, як під час поїздки до бабусі Ебшир минулого Різдва, коли потрібно було пройти через аеропорт О’Хара, переповнений людьми. Ми, мандрівники у часі, не хочемо самі наламати дров, тому ми замовчуємо це.

      Клер обмірковує те, що я сказав.

      – Виходь.

      – Позич мені рушник.

      Вона піднімає його, й усі ручки та олівці розлітаються. Вона кидає рушник у мене, хапаю його й повертаюсь спиною, обмотуючи ним талію. Рушник яскравий, рожево-помаранчевий з виразним геометричним

Скачать книгу