LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й оглянувся. Навіщо все це? Хіба вечір щойно не був такий лагідний, як голуб, як м’який сірий голуб? Поховай мертвих і хапай зубами життя. Час спливає швидко. Головне – вистояти. Колись ти будеш потрібний. Бережи себе і будь готовий. Він покликав офіціанта й розрахувався.

      У «Шехерезаді», коли Равік зайшов туди, було темно. Грав циганський оркестр, і тільки на столик біля музикантів, де сиділа Джоан Маду, падаз промінь прожектора.

      Равік зупинився біля дверей. Підійшов офіціант і відсунув йому столик. Але Равік стояв далі й дивився на Джоан Маду.

      – Горілки? – спитав офіціант.

      – Так. Графинчик.

      Равік сів до столика, налив чарку і швидко випив. Він хотів відігнати від себе все, про що думалось дорогою. Примару минулого й примару смерті, розпанаханий снарядом живіт і живіт, поточений раком. Він помітив, що сидить біля того самого столика, де сидів два дні тому з Кет Гегстрем. Поряд звільнився інший столик, проте Равік не пересів туди. Байдуже, чи він сидітиме тут, чи там, – Кет Гегстрем це не допоможе. Як сказав колись Вебер? Навіщо так перейматися, якщо випадок безнадійний? Робимо, що можемо, і спокійно йдемо додому. А то що б з нами сталося? Так, що ж з нами сталося? Він слухав голос Джоан Маду, що долинав від оркестру. Кет правду казала, той голос хвилював. Равік узяв графинчик з прозорою горілкою. Бувають миті, коли барви розпадаються і життя сіріє під безсилими руками. Таємничий відплив. Німа цезура між двома віддихами. Черговий укус часу, що поволі з’їдає серце. Санта Лючія люнтана, співав той самий голос у супроводі оркестру. Він котився, ніби морська хвиля з другого, забутого берега, де щось цвіло.

      – Подобається вона вам?

      – Хто?

      Равік стрепенувся. Біля нього стояв господар «Шехерезади». Він кивнув у бік Джоан Маду.

      – Гарно. Дуже гарно.

      – Звичайно, не сенсація. Але впереміш з іншими номерами може йти.

      Господар нечутною ходою пішов далі. На мить у яскравому світлі прожектора майнула його гостра чорна борідка. Равік подивився йому вслід і сягнув рукою по чарку.

      Прожектор погас. Оркестр заграв танго. Знову з темряви виринули освітлені круги столиків і невиразні обличчя над ними. Джоан Маду підвелася й пішла поміж столиками. Кілька разів їй довелось зупинятися, щоб пропустити пари, які йшли танцювати. Равік зустрівся з нею очима. На її обличчі не видно було й сліду здивування. Вона йшла просто до нього. Равік підвівся й відсунув столика. Офіціант кинувся допомагати йому.

      – Дякую, – мовив Равік, – я впораюся сам. Ви тільки принесіть другу чарку.

      Він поставив столик на місце, налив чарку, що її приніс офіціант, і сказав:

      – Це горілка. Не знаю, чи ви п’єте її.

      – П’ю. Ми з вами вже колись пили її. У «Бель орор».

      – Справді.

      Ми й тут уже раз були, подумав Равік. Відтоді минула вічність. Три тижні. Тоді ти сиділа тут, зіщулившись у дощовику, пучка горя, і більше нічого, жаринка життя в сутінку, яка от-от погасне. А тепер…

      – Салют,

Скачать книгу