LITMIR.BIZ

Скачать книгу

темнувато й досить людно.

      – Що ви будете пити, Кет? – спитав Равік.

      – Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить «Віденського лісу» в ритмі військового маршу. – Кет скинула черевички й підібгала під себе ноги. – Я вже не втомлена, Равіку, – мовила вона. – Кілька годин у Парижі – і я зовсім інша. А проте в мене й досі таке почуття, ніби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити?

      Равік подивився на неї.

      – Приблизно можу.

      Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.

      – Старий балаган, – усміхнулася вона. – Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.

      Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало її обличчя.

      – Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?

      Він усміхнувся.

      – Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності. Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.

      – Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, – сказала Кет.

      – Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.

      Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М’які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.

      Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, усміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.

      Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. Їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.

      Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.

      – Равіку, ви були коли-небудь щасливі?

      – І не раз.

      – Я не про те. Я хочу сказати – щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.

      Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя – кохання.

      – Не раз, Кет, – сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.

      – Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?

      – Не знаю. Я давно тут не був.

      – Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.

      – То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.

      – Дивний голос, – сказала Кет. – Сумний і водночас

Скачать книгу