LITMIR.BIZ

Скачать книгу

думаєте, що існує ще один Джонатан Вінстон Шеллі, з моєю датою народження і моєю колишньою адресою, який живе в Атланті й має майже такий, як у мене, номер соціального страхування?

      – Ні… тобто так. – Над верхньою губою Рендола проступили бісерини поту, голос затремтів. – Пробачте, містере. Мене виженуть з роботи, якщо я покажу вам той звіт. Ви самі можете отримати його безкоштовно. Я дам вам ном…

      – Забудь, – сказав Джон, почуваючись чудовиськом через те, що тисне на хлопця.

      Страх у його очах різав, як гостра скалка. Джон пішов до вхідних дверей, повз такий бажаний телевізор, і вийшов, поки не сказав чогось такого, про що пошкодує.

      Замість піти додому Джон перетнув вулицю й сів на лавку біля автобусної зупинки. Узяв безкоштовну громадську газету зі стійки й швидко прогортав. На дорозі було чотири смуги, але всі вони були вщерть забиті транспортом. Прикриваючись газетою, мов щитом, Джон стежив за крамницею, де Рендол та його колеги-продавці вмовляли людей, які мали би тікати звідти, не озираючись, підписати угоду на продаж душі.

      Кредитні звіти, картки, рейтинги. Чорт, він нічого про це не знав.

      Під’їхав автобус, водій глянув на нього крізь двері.

      – Ви сідаєте?

      – Наступним поїду, – сказав Джон. І додав: – Дякую.

      Йому подобалися водії автобусів «МАРТА».[10] Вони не квапилися з висновками. Якщо ти платив за проїзд і не зчиняв галасу, вони вважали тебе хорошою людиною.

      Гаряче повітря засвистіло за автобусом, коли той від’їхав. Джон перегорнув газету на наступну сторінку, потім повернувся на першу, розуміючи, що не прочитав жодного слова. Так він і сидів на автобусній зупинці – дві години, потім три. Відійшов лише раз – відлити за порожньою будівлею.

      О восьмій вечора продавець Рендол вийшов з бюро прокату. Він сів у поіржавілу «тойоту», повернув ключ у запалюванні й наповнив тихий вечір найогиднішою музикою, яку Джон чув у своєму житті. Посутеніло десь за годину, але Рендол не помітив би Джона навіть у яскравому світлі дня. Хлопцеві було років із вісімнадцять-дев’ятнадцять, він мав власну машину, роботу, за яку непогано платили, і жоднісіньких турбот, окрім хіба що того придурка з хорошою кредитною історією, який вдень мало не витрусив з нього душу.

      З крамниці вийшов менеджер. Принаймні Джон думав, що то менеджер: немолодий уже чолов’яга, залисина, сяк-так прикрита жмутом волосся, жовтувата шкіра та круглий від цілоденного сидіння й відмовляння людям зад.

      Чоловік опустив захисний екран з металевої сітки, який прикривав вітрини, і стогін, яким він цю роботу супроводжував, було чути аж через вулицю. Знову застогнав, коли нагнувся замкнути скобу, і ще раз – коли підводився. Випроставши спину й потягнувшись, він пішов до сірувато-коричневого «Форда Тауруса» і всівся за кермо.

      Джон дочекався, коли чоловік застебнув пасок, вирівняв дзеркало заднього виду, увімкнув задній хід. «Таурус» поїхав назад. Білі фари спалахнули над червоними, потім машина вирівняла хід і виїхала з парковки. Двигун дирчав, як гольф-мобіль.

      Десять хвилин, п’ятнадцять. Півгодини. Джон підвівся й собі крекнув від зусилля. У колінах хруснуло, зад болів

Скачать книгу