LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

      – Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

      Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

      – Щось таке. Тримай бабло.

      – Із дівками? – Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

      Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

      – Пробач, це мої особисті справи.

      На нього це справило враження:

      – Удачі тобі, друзяко! – Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. – Побачимось за тиждень, Портмане.

      – За тиждень?

      – Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

      І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

      Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

      Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона – і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі – такі далекі, як я думав, – і їхній світ – такий недоступний, як я думав, – опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

      Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно – із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

      – Це найкраща їжа у світі! – заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. – Я тепер їстиму це щовечора!

      – Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, – прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. – Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

      – Боїшся розжиріти? – розсміявся Єнох. – Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

      – Я боюсь, що мене рознесе, – поправив Горацій. – Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

      Єнох оглянув свій одяг – сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

      – Я придбав це в Парí, – слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, – в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

      – У мертвого хлопця, – вставила Клер, і її губи скривилися

Скачать книгу