LITMIR.BIZ

      – А заради чого були ці мандрівки? – запитав я. – Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

      – Ми допомагали Шарону, – відповів Мілард. – Пам’ятаєш його – високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

      – Як таке забудеш!

      – Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

      – Серйозно? – здивувався я.

      – Я там не була, – відказала Емма.

      – От і добре, – сказав Горацій. – Наш одяг було там безнадійно забруднено.

      – Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, – підбив я підсумок. – Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

      – Думаю, це скоро зміниться, – озвалася Бронвін. – Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

      – Боюся, що так, – відповів я.

      – Жаль, – відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

      – А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, – повідомила Олівія. – Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

      – У якому путівнику?

      – «Дивна Планета. Північна Америка», – відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. – Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

      – Ця книга давно застаріла, – озвався Мілард. – І вже ні для чого не придатна.

      Олівія пустила його слова мимо вух:

      – Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

      – Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, – сказав Горацій. – А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

      Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі – будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

      Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

      – Нам

Скачать книгу