LITMIR.BIZ

Скачать книгу

тому, либонь, смішно. Беркиць, і справі кінець. Що ж, ти насмішив мене.

      Він знову хихикнув.

      – До речі, щодо справи…

      – Авжеж, – сказав він, підводячись. – Я завтра знову прийду.

      – Справді? Навіщо?

      – Мазь від комарів.

      – Мазь від комарів?

      Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку – пухир на пухирі.

      – Гаразд, – кивнув я. – Принеси мазь від комарів. І пива.

      – Пива? Але тоді ти…

      – Горітиму в пеклі?

      – Це треба їхати в Алту.

      Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.

      – Паленка.

      – Га?

      – Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?

      Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:

      – У Маттіса.

      – Гм… Кривоногий коротун у подертій парці?

      – Він.

      Я витяг купюру з кишені.

      – Візьми, на скільки цього вистачить, а на решту купи собі морозива. Якщо, звісно, це не гріх.

      Він похитав головою і взяв гроші.

      – Бувай, Ульфе. І тримай двері замкненими.

      – Облиш! Більше, ніж є, комарів уже не налетить.

      – Не комарі. Вовки.

      Він жартує?

      Коли хлопчик пішов, я дістав гвинтівку і поклав дуло на підвіконня. Подивився у приціл, обводячи поглядом обрій, натрапив на спину Кнута, що підстрибом біг по стежці, перевів приціл далі, у глиб лісу. Знайшов оленя. Він тієї-таки миті підвів голову, ніби відчув загрозу. Наскільки мені відомо, північні олені – стадні тварини, отже, цього вигнали зі стада. Так само як мене.

      Я вийшов надвір, сів коло хатини і допив каву. Жар і чад від пічки викликали у мене головний біль, що наче живчиком бив.

      Я подивився на годинник. Минуло вже майже сто годин. Сто годин від миті, коли мені належало померти. Сто годин бонусу.

      Коли я знову подивився у приціл, то побачив, що олень підійшов ближче.

      Розділ 3

      Сто годин минуло.

      Втім, усе почалося задовго до того. Я вже казав, що не знаю, з чого саме. Ймовірно, все почалося ще за рік. Того дня Брюнгільсен підійшов до мене у Палацовому парку. Я був тоді стривожений, бо мені щойно повідомили про її хворобу.

      Брюнгільсен, передчасно полисілий тип із перебитим носом і тоненькими вусиками, свого часу працював на Гофмана, аж доки Рибалка привласнив його, вкупі з усією спадщиною Гофмана, тобто з його часткою героїнового ринку, його коханкою і величезною квартирою на алеї Бюґдьо.[6] Брюнгільсен повідомив, що Рибалка бажає поговорити зі мною, тому я маю прийти до рибної крамниці. Сказавши це, він пішов геть.

      Дід полюбляв іспанські прислів’я, яких набрався, мешкаючи в Барселоні, доки малював свою версію собору Саґрада Фамілья. Одне з тих, що я чув найчастіше, стверджувало: «Було нас у хаті небагато, аж доки бабця завагітніла». Інакше кажучи: «Наче нам досі проблем бракувало!»

      Та хоч там як, а наступного дня я прийшов до крамниці Рибалки на Юнґсторґе. Не тому, що мені дуже хотілося, а тому, що альтернатива й не розглядалася. Рибалка занадто могутній,

Скачать книгу