LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Хатина стояла на чотирьох великих каменях. Вона була не замкнена, проте я мусив добряче смикнути двері, щоб одвірок відпустив їх. Усередині, крім двох двоярусних ліжок із вовняними ковдрами, була ще дров’яна пічка, на якій стояли пом’ятий чайник і каструля. Під стіною розташувалися помаранчева шафа і червоне пластикове відро. Два стільці та стіл нахилилися на захід – чи то самі перехняблені, чи то підлога крива.

      Вікна, як виявилося, хатина таки мала. Здаля я не розгледів їх, бо вони були схожі радше на амбразури, на вузькі бійниці у кожній стіні, крім тієї, де двері. Вони пропускали всередину сяке-таке світло, і я міг побачити усякого, хто наближатиметься до хатини з будь-якого боку. Навіть коли я, зробивши три кроки від однієї стіни до іншої, відчув, як уся споруда погойдується, ніби французький кавовий столик, моя думка не змінилася: хатина була ідеальною.

      Я озирнувся і згадав, як мій дід тоді, несучи мою валізу, підвів десятирічного онука до свого будинку, відчинив двері та сказав: «Mi casa es tu casa».[5] І хоч я не знав жодного з тих слів, але зрозумів, що він хоче сказати.

      – Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? – запитав я і відчинив дверцята пічки.

      Пічка війнула на мене сірою золою.

      – Мені десять років, – сказав Кнут. – Я не п’ю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.

      – Зрозумів. А як щодо сандвіча?

      – Ти маєш сокиру? Або ніж?

      Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.

      – Можеш наразі позичити у мене.

      Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим дерев’яним руків’ям.

      Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.

      – Тобі його батько подарував?

      – Дідусь. Це – саамський ніж.

      Ми постановили, що він принесе дрова, а я – воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.

      Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.

      – Що це в тебе? – показав пальцем Кнут.

      – Оце? – перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. – Ім’я і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.

      – Навіщо комусь це знати?

      – Щоби знати, куди надіслати скелет.

      – Ги-ги, – іронічно мовив хлопець. – Це за дотеп не зараховується.

      Посвистування

Скачать книгу