LITMIR.BIZ

Скачать книгу

часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад кам’янистими брижами світився, ніби розпечена лава, що поволі стікає схилом. А над усім цим – неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видається таким величезним, чому мені здалося, що я бачу вигин земної кулі. Можливо, річ у недосипанні. Я читав, що після двох діб без сну в людей починаються психози.

      Кнут мовчки марширував, зберігаючи вираз затятої рішучості на своєму веснянкуватому обличчі. Комарі роїлися дедалі густіше, аж доки не утворили суцільної хмари, з якої ми вже не мали надії вивільнитися. Я, зрештою, перестав бити вампірів, що сідали на мене. Вони проколювали мою шкіру, застосовуючи знеболення, і робили це так ніжно, що я вирішив не перешкоджати їм. Головне, що метр за метром, кілометр за кілометром зростала відстань між мною та цивілізацією. Хоча, рано чи пізно, я змушений буду визначити який-небудь план.

      «Рибалка завжди знаходить те, що він шукає».

      Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.

      – Годинник, – не витримав Кнут. – Відгадка, годинник.

      Я кивнув. То було тільки питання часу.

      – А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.

      – Гаразд.

      – То стріляй!

      – Навіщо?

      – Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

      – Бах!

      – Ульфе, тебе у школі дражнили?

      – Чого ти таке питаєш?

      – У тебе кумедна вимова.

      – Там, де я виріс, усі так розмовляють.

      – Овва. То всіх дражнили?

      Я аж засміявся.

      – Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.

      – Ти не такий.

      – Дякую.

      – Ти заброда з півдня! – розреготався він. – Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.

      – Звідки ти їх береш, Кнуте!

      Він подивився на мене, примруживши одне око.

      – Можна я понесу гвинтівку?

      – Ні.

      – Це мого батька гвинтівка.

      – Я сказав: ні.

      Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має ім’я його мати, – могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.

      – Осьде й хатина, – показав Кнут рукою.

      Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.

      Ми

Скачать книгу