LITMIR.BIZ

Скачать книгу

хотів, – невимушену усмішку. Він усміхнувся у відповідь, але за цією усмішкою Дженні помітила тугу, що оселилася в його очах з тієї ночі в лісі. Вона ще подумала, чи помічає і він її тугу. Коли так, то вони обоє лише розігрують безглуздий спектакль, якому й самі не вірять.

      Дженні не здогадувалася, що її батько не вивчав її обличчя. Так, це правда, Том дивився їй у вічі, але тільки для того, щоб замаскувати те, що він знову помітив, як її руки перехрестилися на спині й труть невеликий шрам – тавро, яке на ній поставили, немов на тварині.

      Шарлотта продовжила розмову:

      – Сьогодні в «Таґґерті» я бачила шикарну сукенку. Можливо, в суботу ми поїдемо й приміряємо її? Якщо, звісно, в тебе немає якихось планів із друзями? То як, серденьку?

      Дженні вважала, і, як на мене, в основному вона не помилялася, що мати найкраще з усіх пережила їхнє горе. Попри розчарування через напруження Дженні та Тома, Шарлотта провадила таке саме життя, як і перед катастрофою. Завжди заклопотана, товариська, непробивна. Заняття з йоги, обіди в клубі, волонтерська робота в школі. Вона ніколи не помічала, що Дженні тре шрам, а коли про це заявили відкрито, Шарлотта сказала, що не може такого згадати.

      Дженні не повністю усвідомлювала свою поведінку, хоч Вайолет і питала її кілька разів. Оця потреба торкатися шрама перетворилася на звичку, схожу на гризіння нігтів або смоктання пальця у маленьких дітей. Підсвідомість надсилала сигнал, і рука сама тяглася до того місця, де її порізали. На мій погляд, оце й була перша ознака того, що лікування не виявилось аж таким успішним, як вважали фахівці.

      Історію про те, що трапилося тієї ночі, було старанно відредаговано й згадкам про шрам в остаточному варіанті не знайшлося місця. Усі знали, що Дженні зґвалтували. Ніхто не знав, скільки це тривало і як відбувалося. Через шок та емоційну травму дівчина втратила пам’ять. Так говорила Шарлотта. Том, намагаючись зберегти залишки чоловічої гідності, ні з ким про це не розмовляв. А Дженні нічого не пам’ятала, тож могла сказати лише те, що їй ввели ліки, які блокують пам’ять. Саме це вона постійно намагалася довести собі самій.

      А втім, почалося дещо інше: почвара оселилася в душі й тілі Дженні, руйнуючи все добре й світле, сіючи тривогу, яка з кожним днем лише посилювалася.

      – Сонечку, то що скажеш?

      Мати хоче до магазину по гарну сукню. Батько дивиться на матір. Ніхто не говорить про ту ніч, але вона наявна в кожному їхньому подиху. Дженні знає: батько шкодує про те, що вони змусили її все забути. Він хотів помсти, суду, чогось більшого, ніж вони мають зараз, а тепер після всього цього часу, вони не мають нічого. Але мати ніколи не озирається. За аналогією, яку я наводив раніше, будинок відремонтували, то й по всьому. Якщо дати їй шанс обирати між напругою, що залишалася в стінах їхнього відремонтованого будинку, і можливістю для Дженні згадати ту ніч, Шарлотта залишила б усе, як є.

      Тієї ночі зі своєї кімнати Дженні чула суперечки батьків. Ці суперечки змушували батька плакати,

Скачать книгу