LITMIR.BIZ

Скачать книгу

як і прийшла. Тож ми з бабою доглядали її.

      – Скільки тобі було років? – м’яко запитує Бо.

      – Мені було чотирнадцять, коли їй поставили діагноз, а померла вона, коли мені було п’ятнадцять.

      – Співчуваю, – шепоче Бо і шанобливо мовчить.

      Над їхніми головами пролітає птах, поруч з ними муха. Лора відтворює звуки польоту їх обох, що відображають її смуток, доки вона намагається зібратися.

      – Тож потім у будинку зосталися тільки ви з бабою. Розкажи мені про ті дні.

      – Так. Це було тяжко для баби, бо їй довелося перешивати одяг самій. Я допомагала їй, але вона все ще навчала мене, я не надто багато могла зробити. У неї хворіли пальці, артрит, її пальці самі згиналися, і вона вже не могла працювати, принаймні так швидко. Я допомагала їй, робила все, що могла, але я не могла спілкуватися із замовниками, та й замовників залишалося дедалі менше. Досі гроші заробляла мама, допомагаючи по господарству, але я цього робити не могла.

      – Навіть у п’ятнадцять років ти не могла спілкуватися із замовниками? Ти не могла б тоді вийти у світ?

      – Як би баба пояснила мою раптову появу? – запитує Лора. – Вона не могла. Вона намагалася, думала над цим, але це засмучувало її. Вона ставала знервована, схвильована. Вона не хотіла брехати. Вона переймалася, що заплутається у власній брехні, забуде власну історію. Вона тоді вже забувала багато чого. Вона відчувала, що в п’ятнадцять років я була ще дуже вразливою, я була ще дитиною.

      – Звідки брався її страх, Лоро?

      Знову це саме питання, але цього разу Соломон відчуває, що його варто поставити. Навіть йому цікаво. Але Лора закривається. Бо не тисне на неї.

      – Ти коли-небудь питала, хто твій батько?

      Соломон придивляється до неї. Лора опускає погляд, в її сяйливих зелених очах ніби відбиваються довгі трави, серед яких вона сидить. Він хоче провести пальцем по її щоці, по її підборіддю, по губах. Він відвертається.

      – Ні, – а потім, ніби згадавши напучення Бо, вона починає спочатку. – Я ніколи не питала, хто мій батько, – м’яко говорить вона. – Я ніколи цього не питала, бо це ніколи не було важливим. Я знала, що ким би він не був, це не матиме жодного значення. Усі потрібні мені люди були поряд зі мною.

      Рейчел стискає губи, вочевидь розчулена.

      – А коли твоя мама померла?

      – Я справді замислювалася, коли мами не стало, чи варто мені було про це запитати, бо я відчувала, що могла дізнатися про це лише від неї. Мабуть, цього не можна сказати напевно, але я дуже ясно розуміла, що баба не сказала б мені. Мама могла б мені розповісти, і вирішила не робити цього, я знала, що баба поважатиме її слово. Може, в цьому й немає сенсу, але я не надто часто замислювалася про те, ким він був. Це було неважливо.

      Вона замислюється на мить.

      – Я думала про нього, коли бачила, як баба старішає, коли починала замислюватися про те, як залишуся сама. Здавалося, вона так швидко старіла. Вони з мамою були командою. Тільки вони й потрібні були одна одній у цьому світі, це було прекрасно, але вони потрібні були

Скачать книгу