LITMIR.BIZ

Скачать книгу

, а якщо й помічають – ніхто нічого не говорить. Він несе за собою своє звукове обладнання, він ніколи не розлучається з ним, не лише через його вартість, а й через те, що воно вже стало його частиною, ніби ще одна кінцівка. Воно важке, але та вага для нього звична і, як не дивно, з нею йому спокійніше. Без нього йому здається, що він загубив частину себе, і ходить він так, наче несе обладнання на собі, навіть без нього його праве плече опускається. Це, може, й означає, що він знайшов своє покликання в роботі звукооператора, але його підсвідомий зв’язок з нею зовсім не корисний для його постави.

      Він іде з галявини, від будинку кажанів, який усі саме обговорюють, і прямує до лісу. На узліссі він одразу ж відчуває свіжість і прохолоду.

      Сьогодні жаркий червневий день, сонце пече його маківку та відкриту шию. Затінений ліс манить до себе, зграйка комашок швидко і, здається, злагоджено танцює в сонячному світлі, ніби це якісь міфічні істоти. Щойно заходить у затінок – ґрунт під ногами стає м’яким, пружним, вкритий шарами опалого листя та кори. Він більш не бачить людей, яких покинув на галявині, і викидає їх з голови.

      Він ставить сумку з обладнанням біля себе і прихиляє мікрофон до дерева. Він потягується, з насолодою похрускуючи суглобами і граючи м’язами. Стягає светра – футболка підіймається разом з ним, оголюючи живіт, – і зав’язує рукави на поясі. Він зриває резинку, що стягувала його довге волосся, і затягує його в тугу гульку на потилиці, насолоджуючись вітерцем, що обвіває липку шию. На висоті чотири сотні футів над рівнем моря він проглядає ліс, і скільки сягає око, бачить вкриті деревами гори Гуган-Барра, жодних ознак близьких сусідів на милі навколо. Навкруг тихо, спокійно. Він уміє нашорошувати вуха, довго вчився цьому, бо для нього це – необхідність. Він навчився чути те, що чує не кожен. Він чує спів птахів, шелест і звуки від істот, які рухаються навколо нього, низький гул трактора вдалині, шум будівництва, захованого посеред дерев. Навдокіл тихо, але навкруги триває життя. Він вдихає свіже повітря, і в цю мить чує, як стукає гілка за його спиною. Він швидко озирається.

      Постать швидко рухається, кидається за дерево.

      – Гей! – гукає він, відчуваючи, як у його голосі бринить гнів – адже до нього підкралися зненацька.

      Постать не рухається.

      – Хто там? – запитує він.

      Вона на мить визирає з-за стовбура, а потім знову зникає, ніби граючись у хованки. Відбувається щось дивне. Він уже розуміє, що він у безпеці, але серце в нього починає калатати, хоча б мало бути зовсім навпаки.

      Він залишає своє обладнання і поволі йде до неї, тріск та лускіт під його ногами зраджують кожен його рух. Він пильнує, щоб не надто наближатися до неї, накидає широке коло навколо дерева, за яким вона ховається. І от він бачить її на повен зріст. Вона напружується, наче готуючись захищатися, проте він підіймає руки вгору, відкривши долоні, ніби здаючись у полон.

      Вона була б майже невидима, губилася б на тлі лісу, якби не її білосніжне волосся і яскраво-зелені очі, найзеленіші, найпроникливіші, які він лиш бачив. Він повністю полонений.

      – Привіт, – м’яко говорить він. Він не хоче налякати її. Вона здається тендітною, от-от кинеться навтьоки, звелася навшпиньки, готова знятися, пурхнути будь-якої миті, щойно він зробить необачний рух. Тож він завмирає, його ноги приросли до землі, руки підняті вгору, ніби він тримає повітря – або ж тримається за повітря.

      Вона сором’язливо усміхається.

      Чари розливаються в повітрі.

      Вона схожа на якусь чарівну істоту, він ледь розрізняє її на тлі дерева. Листя над їхніми головами легенько тріпоче від вітру, світло миготить на її обличчі. Вони вперше бачать одне одного, двійко зовсім незнайомих людей, не в змозі відірвати погляд. У цю мить його життя розколюється: ким він був, перш ніж зустрів її, і ким став після цього.

      Частина 1

      Одна з найпрекрасніших, найрідкісніших і, мабуть, найрозумніша з усіх живих істот у світі, цей незрівнянний митець – лірохвіст. Птах цей вкрай сором’язливий, майже невловимий і вирізняється надзвичайним інтелектом.

      Слова «гірська істота» лише частково характеризують його. Він, звичайно, істота гірська, але не видирається на такі висоти, і тим більше не залишається на них, щоб уважатися саме гірським мешканцем… Його смаки настільки вимогливі, виразні, і норов його такий розбірливий, що він залишається вибірковим у цих прекрасних горах, і це марна трата часу – шукати його в місцях, не наділених винятковою чарівністю і величчю.

Амброз Пратт, «Спів лірохвоста»

      1

      Того ранку

      – Ти впевнена, що тобі варто вести машину?

      – Так, – відповідає Бо.

      – Ти впевнений, що їй варто вести машину? – перепитує Рейчел, цього разу звертаючись до Соломона.

      – Так, – знову відповідає Бо.

      – А ти хоч іноді припиняєш писати повідомлення за кермом? Моя дружина скоро народить, і я ще хотіла б зустрітися з моїм первістком, – говорить Рейчел.

      – Я не пишу повідомлення, а перевіряю

Скачать книгу