Співуча пташка - Сесілія Агерн

Скачать книгу

не хоче, щоб я була тут.

      – Ми не знаємо, чи хоче Джо, щоб ти була тут, – говорить Соломон. – Він шокований, йому потрібен час.

      – Але що, як він прийде сюди, коли вас не буде, і вижене мене. Що мені робити? Куди йти? Я нікого не знаю. У мене нікого немає.

      – Можеш подзвонити мені, якщо таке станеться. Ось, – він риється в кишенях, шукає ручку й папір. – Я залишу свій номер.

      – Звідки я дзвонитиму? У мене немає телефона.

      Він завмирає, ручка зависла над папером.

      – Будь ласка, залишайтеся. Я хочу знімати завтра, – просить вона, нервово сковтуючи.

      – Ми не можемо знімати завтра, Лоро, – м’яко говорить він. – Послухай, все гаразд. Будь ласка, заспокійся. Мені завтра ввечері потрібно приїхати на день народження моєї мами. Їй виповниться сімдесят. Вона живе в Голуеї, я не можу не привітати її. Рейчел, з камерою, її дружина вагітна, їй треба з’їздити додому, до неї, а Бо, вона режисер, продюсер, у неї багато роботи на наступний тиждень, планування, документи, лекції, усяке таке. Ми просто не можемо почати завтра.

      – А можна я поїду з вами? – запитує вона.

      Він дивиться на неї, шокований, не уявляючи, що їй відповісти.

      – Ти хочеш…

      – Можна я житиму з тобою? Я не можу більш тут залишатися. Все змінилося. Я маю… змінюватися, бо прийшли зміни.

      Вона панікує, її думки мчать надто швидко.

      – Заспокойся, Лоро, все добре, все гаразд, нічого не змінилося, – він підходить до неї, ласкаво бере її за руки, хоче, щоб вона подивилася на нього. Його серце калатає, саме відчуття її викликає в нього сум’яття. Вона дивиться на нього, і ці трав’янисті очі пронизують його, зазирають просто йому в душу.

      – Мій тато помер, – вона проникливо дивиться на нього. – Мій тато помер. А я навіть жодного разу не назвала його татом. Я навіть не знаю, чи знав він, що я його дочка. Ми ніколи навіть… – сльози струмують по її щоках.

      – Йди до мене, – шепоче він, обіймаючи її, притискаючи до себе, так, що її голова лежить на його грудях, і вона вся оповита його любов’ю і турботою.

      – Як можна називати домом місце, у якому ти нікому не потрібен? – запитує вона крізь сльози. – Це не дім.

      Він нічого не може відповісти.

      Він єдина людина, яку вона знає. Він не може кинути її тут.

      – Що. За. Трясця, – каже Бо, сідаючи рівніше, коли Соломон іде до машини, до них із Рейчел, з сумками в руках і з Лорою поряд.

      – Вона їде з нами, – каже він, уникаючи погляду Бо, складаючи сумки в багажник.

      – Що? – Бо підходить до нього, за автомобіль.

      – Їй страшно тут. Вона не хоче наодинці чекати, доки ми повернемося. Цікаво, хто ж її так перелякав, Бо? – кидає він крізь зуби, в нього пульсують вени. Він страшенно розлючений.

      – Але ж… тобі треба їхати до своїх батьків.

      – Так, і мені треба взяти її з собою. Вона не поїде з тобою в Дублін, – бурмоче він, намагаючись вмостити її сумки і валізу в багажник серед їхнього обладнання.

      Він чекає, що Бо скаже йому «Нізащо!», що це просто маячня якась, що вона не дозволить своєму хлопцеві їхати з молодою, красивою незнайомою

Скачать книгу