ТОП просматриваемых книг сайта:
Містична річка. Денніс Лігейн
Читать онлайн.Название Містична річка
Год выпуска 2011
isbn 978-617-12-2814-6, 978-617-12-2813-9, 978-617-12-2261-8, 978-00620-6840-8
Автор произведения Денніс Лігейн
Жанр Триллеры
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, – і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.
Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.
Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?
Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:
– Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?
Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.
Він стенув плечима.
– Хіба ти не бачиш?
– Ти нічого не сказав Дейвові.
– Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.
Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.
– А згодом? До того, як він повернувся додому?
– Я побачуся