LITMIR.BIZ

Скачать книгу

похитав головою, насупився і повернувся в інший бік. Морська дика камка[39], висока та закрутиста, росла внизу, біля мису, там, де хвилину тому стояло кругле приміщення каруселі. Пірс із гральними автоматами також зник. На його місці аж до самого океану пролягли розкидані громіздкі гранітні брили. Хвилі розбивалися об найнижчі з них і з неймовірним гуркотом витікали давніми каналами і тріщинами. Густа, як збиті вершки, піна сягала чистого неба, і її розносило вітром.

      Джек різко вхопив себе за ліву щоку. Боляче вщипнув. Очі зволожилися, але нічого не змінилося.

      – Усе справжнє, – прошепотів він, і ще одна хвиля розбилася об мис, здіймаючи в повітря білі пластівці піни.

      Джек раптом збагнув, що Променад-авеню все ще була тут… у якомусь сенсі. З вершини мису (у тому світі, який його розум досі вперто називав «реальним», Променад-авеню закінчувалася перед залою з гральними автоматами) зритий коліями путівець спускався до того місця, де стояв зараз хлопчик, а тоді повертав на північ, так само, як на північ повертала Променад-авеню, стаючи Аркадія-авеню після арки, що відмежовувала «Дивосвіт». Морська камка росла саме поміж рейками, але вона була прим’ята та заплутана, тож Джек вирішив, що колією досі користуються, принаймні час від часу. Джек попрямував на північ, не випускаючи зелену пляшку з рук. Йому спало на думку, що десь, в іншому світі, Спіді зараз тримав закривку від цієї пляшки.

      Я зник просто в нього на очах? Певно, так і було. Господи!

      Приблизно сорок кроків колією – і Джек вийшов до плетива ожинових кущів. Гронами поміж колючок росли найбільші, найтемніші, найсоковитіші на вигляд ягоди в його житті. Шлунок Джека, безсумнівно потерпаючи від «магічного соку», голосно та протяжно забурчав.

      Ожина? У вересні?

      Байдуже. Зрештою, після всього, що сьогодні трапилося (а ще навіть десятої не було), дивуватися вересневій ожині – це все одно, що відмовлятися від аспірину, коли ти проковтнув дверну ручку.

      Джек потягнувся, набрав жменю ягід і закинув їх у рот. Вони були навдивовижу солодкими, навдивовижу смачними. Посміхаючись (губи його вже стали специфічного блакитнуватого відтінку), думаючи, що він, цілком імовірно, міг просто з’їхати з глузду, Джек набрав іще одну жменю… а тоді ще одну. Він ніколи не куштував нічого смачнішого – хоча, міркував він пізніше, справа тоді була не лишень у самих ягодах – свою лепту внесла й прозорість неба.

      Дістаючи четверту жменю, він подряпався – кущі немовби казали йому зупинитися, мовляв, що занадто, те не здраво. Посмоктавши найглибшу з подряпин, на пучці великого пальця, Джек знову попрямував колією на північ. Рухався він повільно, намагався нічого не пропустити.

      Хлопчик спинився неподалік від ожинових хащ і поглянув на сонце, яке ніби стало меншим, але пекло дужче. А часом воно не набуває легкого помаранчевого відтінку, як на старих середньовічних картинах? Джек вирішив, що, напевно, так і є. І…

      Крик, різкий і неприємний, наче хтось повільно витягував із дошки цвях, раптово пролунав праворуч від хлопчика, припиняючи його роздуми.

Скачать книгу