LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Непогано, так? – з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.

      – Так, – недбало відповідаю я, передаючи йому картку, наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.

      – Рибна піца, – нагадує Мак-Дермотт. – Я помираю з голоду.

      – Ніякої піци, – белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.

      – Ну ж бо, – скиглить Мак-Дермотт, – давайте замовляти піцу.

      – Замовкни, Крейґу, – каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. – Але цю гарнюню можна й покликати.

      – Це не наша офіціантка, – каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.

      – Все одно поклич її, – наполягає Ван-Паттен. – Замов води, чи «Корону»,[46] чи ще щось.

      – Чому її? – запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.

      Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.

      – Вона кап-у-кап та дівчина, що працює в «Блумінґдейлз», у відділі Джорджетти Клінгер, – каже Ван-Паттен. – Поклич її.

      – То хтось хоче піцу чи ні? – Мак-Дермотт починає скаженіти.

      – Звідки тобі знати? – питаю я Ван-Паттена.

      – Я купую там парфуми для Кейт, – відповідає він. Прайс жестикулює, привертаючи нашу увагу.

      – Я ж вам казав, що Монтґомері – карлик?

      – Хто така Кейт? – запитую я.

      – Кейт – дівчина, з якою у Ван-Паттена роман, – пояснює Прайс, дивлячись на столик Монтґомері.

      – А що сталось із міс Кіттрідж? – питаю я.

      – Так, – посміхається Прайс, – що сталось з Амандою?

      – Боже, хлопці, попустіться. Вірність? Авжеж.

      – А заразитися не боїшся? – запитує Прайс.

      – Від кого, від Аманди чи від Кейт? – питаю я.

      – Я думав, ми погодились, що не можемо захворіти. – Ван-Паттен підвищує голос. – Так що… бовдури, замовкніть.

      – Я вам не казав…

      Приносять ще чотири «Белліні». Тепер їх на столі вісім.

      – Господи, – стогне Прайс, намагаючись упіймати помічника офіціанта, перш ніж той піде.

      – Рибна піца… рибна піца… – Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечір.

      – Скоро нас атакують збуджені іранські дівки, – гуде Прайс.

      – Ймовірність – нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? – запитує Ван-Паттен.

      – …рибна піца… рибна піца… – Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. – Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?

      Я все ще в трансі від картки Монтґомері – стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:

      – Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена

Скачать книгу