LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – А мені покійні батюшка позволили.

      – Ой, то й мені тре’ було з батюшкою дружити, сало-масло єму носити, – котрась, а решта так і приснули, сміх по шосейці аж до Любовня покотився.

      Дівчатам хахоньки, а їй, Соломці, біда. Бо таки дві причепи з вечорниць провожають, і стоять двоє, і поступитися жоден – аніяк. З одним до танцю піде, у другого очі такі іскри викрешують, що цілу хату спалити можна. Мусить одразу із другим, щоб і його, і своє серце вспокоїти. Не раз натякали – вибирай, а в неї серце до обох начеб однакове. Про обох думає: і як до хати після проводин і стояння коло хвіртки йде, і як щось на городі ци на полі робить. Ну, а як шістнадцять їй минуло, ще в прийшлім, сорок першім році, обоє враз сказали, що сватів засилатимуть. Соломійці знов як приском сипнуло – кому одмовить, а кому – нє?

      – Ви-те, хлопці, того… Не спішите. Я сама скажу, кому присилати.

      Диво-дивне – обоє вони між собою й далі дружили. Жодного разу не побилися, навіть не посварилися. Ще й підсміювалися, коли на вечорницях хтось піддівав. Аякже, ми, гляди, й кулачний бій устроїмо. Обоє ж виросли вдатними женихами. Тико хіба характери трохи різнилися. Павло кремезніший і спокійніший, розсудливіший, а Петро – тонший, гінкіший, тихий, та часом як спалахне, мов копиця сіна, в яку сірника кинули. Правда, й відходить так само швидко. Не одна ж дівка думала – після того, як тая гонорова Соломка когось таки вибере альбо котрийсь сам одступиться, то гинший їй дістанеться.

      Руфина ж, як на їхньому кутку казали, вже починала крутити хлопцями, як циган сонцем. То до того усміхнеться, пригорнеться, надію подасть, а другого вечора – ні поглядом, ні порухом пальчика не удостоїть. Ну, звісно, другий кавалєр і радий. Тико пісня не надовго. То в того носюра, як у бугая ріг, то в того праве око на друге село дивиться. Перебірлива, як дрібний горох, кажуть про таких. Проте Руфина дівка хоч куди – не тілиста, али й не худа, на лиці дві маківки зі щік виглядають, а з очей – дві хитрі лисички. Навіть казали, що не міг тихий Кирило такую доньку встругнути, позичила Марина у когось доччиної краси.

      Після ярмарку сталося те лихо. Вже й поскуплялися, Соломійка собі спідницю та чобітки вибрала, на гроші, що мама дали, дивчєта тоже були з обновками. Час є, то рішили містом пройтися, цікаво ж, а декотрі, як ото Юстинка Пертусьова, взагалі ще николи тута не були. Ну й впросили Герасима, щоби пуждав, а Троць старий до сестри троюрідної подався.

      Ішли, балакали, по боках обдивлялися. Місто як місто, якби не брук та не отих зо три будинки у два поверхи, то, щитай, і від їхнього села не вельми різниться. Ну, в розмові котрась до Руфини звернулася. Ледь десяток кроків пройшли, як німець перед ними виріс. У сіро-зеленому строї, з автоматом на плечі. І як гавкне:

      – Гальт![13] – І вже як дівчата спинилися, ошелешені: – Кто єсть Руфіна? Отвічайт! Шнель![14]

      – Я Руфина, – сказала після короткої мовчанки Руфина, і голос у дівчини тремтів, добре було чути.

      Німець стояв похитуючись, як зелений

Скачать книгу