LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Андроній замислився. – Вчитель, звісно, не вельми сердечна людина, я тоє казав йому. Али іноді й потерпіти треба.

      – Отче, я не хочу більше вчитися, – сказала твердо Соломійка.

      Згадалося… Завтра до матушки навідається… І до джмелів…

      «Та ж надворі пізня осінь, – подумала Соломійка. – Пізня осінь, і джмелі сплять. Я геть все переплутала, як стара баба».

      Та їй було не сумно од такої плутанини. Сумно, що не стало отця Андронія. За нею ішли тато й мама, а трохи далі – дядько Степан і його жінка, котру в селі називали Вітькою Євсійською. У них вже було двійко дітей – хлопчик і дівчинка, а теперка добре видно, що тітка Вітька зновика груба.

      «Нащо ж вона на похорон в такім положенії ходила?» – подумала Соломійка.

      Вона стишила ходу, і коли тато з мамою порівнялися, спитала:

      – Отець Андроній у рай потрапить?

      – Теє один Господь відає, – сказала Соломія-старша. – Добрий був батюшка, хоч трохи й чужей. Али тибе, видно, крепко любив, геньби онучку свою.

      «Мене всі люблять, – подумала Соломійка. – Хіба кроме Руфини».

      Розділ ІІІ

      Фройляйн Саломея

      1

      Восени сорокового року старшого Соломійчиного брата Тараса забрали до Червоної армії. За два тижні до того разом ще з кількома загорєнськими хлопцями його викликали в район – волость по-колишньому, по-царськи, по-польськи – ґміна, а може, й повіт ци повят. Та типерка, як совєти прийшли, все було по-новому, по-інакшому, іноді й не розбереш, що до чого. Поліщуки придивлялися, принюхувалися, як у селі казали, до нової влади, котру минулої осені вітали при в’їзді до Загорєн аркою, уквітчаною червоними і жовто-блакитними прапорами, флагами по-їхньому. Али через рік про жовто-блакитний колір і згадувати ни мона було, казали, вражеський, буржуазний, ци ще якийсь, теї совєти напридумували слів, що язик поламається. Найпростіше з тих слів хіба пойнятне – куперація, гамазин, то й колись було. Тико тепер у тій куперації на полицях вітер босий гуляє, коли гас, сіль чи сірники привозять – велике свєто. Та без сірників обійтися мона, є кресало, трут, хіба то звикати, а от без солі… Про матерію й не казали, тико завезли сувій ситцю на Первомай. Яка то була штурханина!

      Зникли нитки, особливо кольорові, а то для Соломійки було особливо прикро, бо ж вона якраз до вишивання пристрастилася – бабця вчила – і вже сама вишила мамі й татові сорочки, збиралася й собі та… Та майбутньому чоловікові. А ще почала вишивати великого розкішного рушника, такого, щоб од бильця до бильця ліжка діставав.

      Крамар Гершко, якому веліли закривати «часную лавочку», ходив тепер селом сам не свій, правда, дещо сховане загорєнцям – то тико вам, чоловіче добрий, сей крам – пропонував з-під поли, оглядаючись навіть у хаті. При тому хвалив у повен голос товариша Сталіна, Йоську Саривонича, котрий дбає про всенький люд, од малого до великого. Очі при тім у Гершка ци то сміялися, ци плакали невидимими сльозами – не розбереш, що в того жида в оці сидить, та й на який досвіток ото кукурікає.

      З Головна, яке тепер було районним

Скачать книгу