LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Невже, як ті прокляті кати?

      «Ні, ні», – подумки шептала дівчина, а ноги самі несли за бабусею.

      Так вони дісталися до села. Віталія вдивлялась у сільські хати, більшість із яких була вкрита соломою.

      – Бабусю, ви мене не покинете? – раптом спитала вона.

      – Чом я тебе мала кидати? – відказала Настя. – Сьоннє ото повечеряємо, добре виспишся, а там і до Стипана підемо. А хоч, я єго до нас приведу?

      – А якщо він мені не сподобається?

      – Силувати не буду, – сказала Настя. – Господи, дівонько, люде в нас як люде. Давненько тобі була пора у бабуні побувати.

      Насправді весь той похід Луциха заради Соломії-старшої задумала. Хоч теперка розуміла, що й заради внучки.

      На другий день Віталія хрипко прошелестіла, що хай вже той чоловік приходить. І Луциха привела Степана. Сказала, що ліки має для нього. Степан спершу одказав, що нє, хай-но, потому, оно на дворі роботи багацько, завтра на поле копати бульбу, а він як робить, то не так болить.

      – Ходімо, – вперто наполягала Настя. – Тамика для тебе й знахурка є, ліпша за мене.

      «Знахаркою» виявилася молода, не вельми гарна, али й непогана дівчина.

      – Онучка моя, – сказала правду Настя. – Я вас лишу на трохи, то тут собі побесідуйте. А мо’, й полічитеся.

      – Бабуню… – спробувала кволо заперечити Віталія.

      У селі потому розповідали, як було далі. Бо народу рота не зашиєш.

      Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітельне, що людину змушує робити, що тая відьма схоче. Вона ж звеліла спочатку роздягтися своїй внучці, а потім Степанові. А тоді взяла їхню одежу і вийшла з хати.

      … Двоє в хаті прокидалися поступово.

      Віталія закричала.

      – Чого ти кричиш, Соломіє? – спитав Степан, зводячись на ноги.

      – Я не Соломія, – сказала Віталія.

      – Я знаю…

      Невідомо, хто першим у селі розпустив чутку про те, що відьма Настя зоставила двох – дівку й хлопця – голими в хаті.

      Насправді було не так. Двоє, лишившись на самоті, вдягнені, звісно, довго сиділи одне проти одного. Якась сила змушувала Віталію не підводитися, щоб податися геть світ за очі – з цієї бабиної хати, з цього села, а може, й цілої землі.

      Чоловік (чи хлопець, яка різниця) стояв перед нею – доволі вродливий, доладний, хоч і худий. І очі, як Віталія одважилася заглянути, її власні нагадали – наче у воді втоплені, казала мама.

      – То правда, що ви-те Настина гонука? – спитав зрештою Степан.

      – Так, – видихнула дівчина.

      – І на лікарствах і травах знаєтеся?

      – Ні, – Віталія відчувала, що от-от заплаче.

      Раптом вона не знати чого подумала, що із двох у цій хаті вона щасливіша. Бо більша відстань від її нещастя. Бо вона пройшла цей шлях, а раз пройшла, то вже повернення не буде.

      «Чи буде?» – подумала вона і відчула, як щось підкочується до горла.

      Віталія боролася з тим клубком, і з мовчанкою, що знову настала, і з тишею і відсутністю слів у них обох.

      Зрештою вона

Скачать книгу