ТОП просматриваемых книг сайта:
Дім дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн.Название Дім дивних дітей
Год выпуска 2011
isbn 978-966-14-4481-1, 978-966-14-4483-5, 978-966-14-4484-2, 978-966-14-4482-8, 978-966-14-4480-4, 978-966-14-3877-3
Автор произведения Ренсом Ріґґз
Жанр Научная фантастика
– Не думав, що ви вмієте смажити грінки, – зауважив я, на що Кев відказав, що він не знає таких харчів, смакові властивості яких не можна покращити підсмажуванням.
За сніданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвідувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося таткові зони потенційного спостереження за птахами, а потім пошукаємо дитячий притулок. Я поспіхом запхав у себе залишки страви, бо мені кортіло якомога швидше вирушити в дорогу.
Взявши з собою пристойну суму грошей для «підмазування» місцевих мешканців, щоб вони були більш зговірливими, ми покинули бар і пішли через місто, оминаючи трактори і перекрикуючи гуркіт генераторів, аж поки вулиці змінилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вітряний – сонце ховалося за гігантськими скупченнями хмар і пробивалося крізь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишні пагорби неймовірними променями світла – і це додавало мені енергії та надії. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мій татко помітив зграю якихось птахів. Втім, я не знав, як ми туди дістанемось, бо острів мав дещо чашкоподібну форму: пагорби здіймалися угору ближче до його країв і обривалися прибережними стрімчаками, але в цій конкретній точці місцевості отой край був трохи згладжений, і до маленької, схожої на бризку, плями піску біля води вела вузенька стежина.
Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, ціла популяція птахів ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помітив, як розширилися батькові очі.
– Неймовірно, – пробурмотів він, дряпаючи гострим кінцем своєї ручки закам’янілий пташиний послід. – Мені доведеться пробути тут певний час. Ти як – не проти?
Мені вже доводилося бачити такий вираз на його обличчі, я вже знав, що отой «певний час» міг тривати годинами.
– Тоді я сам піду шукати будинок.
– Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.
– Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.
– Кого саме?
– Може, Кев когось знає.
Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.
– Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, – завважив він.
Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.
– Гаразд, – погодився він. – Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.
– Татку, тут ніхто не має телефонів.
Він