LITMIR.BIZ

Скачать книгу

з виду, аж раптом стежина вирівнялася, і я помітив їх – вони стояли осторонь і чекали на мене.

      – Агов, янкі! – гукнув Ділан. – Йди-но сюди!

      Я зробив, як мені сказали. Зійшовши зі стежини, ми побрели через поле, продираючись у густій болотяній траві. Вівці витріщалися на нас своїми великими вологими очима; їхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усі його вікна й двері позабивані дошками.

      – А ви впевнені, що це саме той будинок? – спитав я. – Схоже, він порожній.

      – Порожній? Нічого подібного, там вагон гівна, – відказав Хробак.

      – Ходімо подивимося, – запропонував Ділан.

      Я мав відчуття, що все це якийсь обман, але таки підійшов до дверей і постукав. Двері були незамкнені і від мого дотику злегка прочинилися. Всередині було надто темно, щось розгледіти було неможливо, тому я пройшов у двері – і моя нога опустилася на щось типу земляної долівки, та я швидко збагнув, що насправді то було справжнє море екскрементів по щиколотки завглибшки. Це покинуте житло, яке ззовні мало такий безневинний вигляд, насправді виявилося імпровізованою овечою кошарою. І там справді було повно гівна.

      – О Господи! – скривився я від огиди.

      Назовні почувся вибух реготу. Спотикаючись, я рвонув якомога швидше до дверей, щоби не опинитися в нокауті, зомлівши від незносного смороду, і побачив моїх супутників, що аж надривалися, вхопившись за животи.

      – Ви – мудаки, ось що я вам скажу, – заявив їм я, тупаючи ногами, щоби очистити чоботи.

      – Чому це ми мудаки? – удавано здивувався Хробак. – Ми ж попередили тебе, що там вагон гівна.

      Я підскочив до Ділана і глянув на нього впритул.

      – Ти покажеш мені будинок чи ні?

      – Він не жартує, – сказав Хробак, витираючи сльози.

      – Звісно, не жартую!

      Діланова усмішка швидко зблякла.

      – Я гадав, що ти нас просто задрочуєш, друзяко.

      – За що?

      – Ну, типу, жартуєш.

      – Ні, я не жартував.

      Хлопці обмінялися тривожними поглядами. Ділан щось прошепотів Хробаку. А Хробак прошепотів йому щось у відповідь. Нарешті Ділан обернувся і вказав на стежину.

      – Якщо й справді хочеш побачити будинок, – сказав він, – то йди повз болото й через ліс. Там побачиш велику стару споруду. Її неможливо не помітити.

      – Що за фігня! Ми домовлялися, що ви підете зі мною!

      Хробак відвів очі.

      – Далі ми піти не можемо, – мовив він.

      – Чому?

      – Не можемо – і все.

      Хлопці обернулися і почимчикували назад, швидко розчиняючись у тумані.

      Я зважив варіанти. Можна піти слідком за моїми мучителями і повернутися до міста, а можна піти вперед самому, а батьку збрехати, що хлопці ходили разом зі мною.

      Після кількох секунд важких роздумів я рушив уперед.

* * *

      Обабіч стежини розляглося широке блякле болото, краї якого губилися в тумані: скільки сягав погляд – сама бура трава й чайного

Скачать книгу