Мої Дікамерони - Юрiй Логвин

Скачать книгу

витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.

      Поки гибів над цим аркушиком і намагався олівчиком передати захват від її пружних рожевих цицьок, вона кілька разів поглядала в мій бік. Проте нічого не крикнула й знову пальцем не сварила. Хоча добре бачила: я її малюю!

      Отак все розпочалось 7 серпня 1954 року. А далі – пішло-поїхало. Хоча спочатку діло йшло та їхало не завжди вдало…

      До тієї купелі я ще кілька разів приходив. Щось там помалював, але з часом і за переїздами воно загубилось.

      «Цитадель»

      1955 рік – рік порожній. Жодного малюнку оголеної натури. Та ще й до всього під час літніх мандрів мене прихопило з животом. Так міцно, що потрапив до «Цитаделі». Був у Лаврі такий закапелок, де приміщувалась інфекційна лікарня. З лівого боку верхня Лавра з музеями та училищами й усілякими опудалами та кістяками в Трапезній церкві. Там влаштували антирелігійний музей. З другого боку, праворуч, і внизу – монастир. До його закриття Микитою Кукурудзником лишалось цілих п’ять років. І тоді ще не забетонували (за партійною вказівкою) джерело святого Антонія. Ну, як джерело «мракобєсія» і «нєжєлательного паломнічества». Тому Лаврська Велика дзвіниця не репалась і не хилилась. Бо під неї не затікали підземні токи води, що були перепинені цементом у джерелі святого Антонія.

      До «Цитаделі», власне, до інфекційної лікарні потрапляли, проминувши головний вхід, ідучи вздовж муру. А потім зразу ліворуч униз по чи то вулиці, чи то провулку, вимощеному диким камінням. Добре, що тоді дівки та молодиці не ходили на таких шпильках, як зараз.

      Паскудство почалось із першого дня. Як потрапив до лікарні, то й різачка і кров припинились. Можна було вважати, що жодної дезинтерії в мене не було.

      А потрапив у халепу – сиди тихо.

      Розповідати про всі ті уколи, мазки та зазирання у ваші нутрощі за допомогою всяких там «перископів» і «дзеркал», певно, не варто. Неприємно, принизливо й болюче.

      Але палата була ексклюзивна, як тепер, де треба і не треба, кажуть.

      Дуже-дуже високо, якраз над головою, заґратоване велике вікно. Тьмяне скло, заросле якоюсь патиною. За ним частина побіленої цегляної стіни. Тільки крейда теж, як і скло, покрита пилом. Тому стіна не біла, а сіра стала від часу. Брехати не хочеться, але весь час мені ввижається, що й «колючка» поверх стіни…

      Палата з височенною стелею. І в ній чи то дванадцять, чи то чотирнадцять чоловік.

      Праворуч і по діагоналі від мене лежить великий окостуватий дядечко. Він зводиться дуже рідко, і лише тоді видно, який він високий та худий. Тут усі про всіх все знають. Кажуть, що він військовий і в нього тропічна дезинтерія. Не відаю, чи ми допомагали в ті роки комусь у якомусь тропічному закапелку глобуса. Найдалі від мене лежали двоє. У них, крім срачки, був ще туберкульоз. Певно, що в закритій формі. Хоча…

      І ліворуч

Скачать книгу