ТОП просматриваемых книг сайта:
Дерева на дахах. Олександр Вільчинський
Читать онлайн.Название Дерева на дахах
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5229-2
Автор произведения Олександр Вільчинський
А Вітя-Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт – його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.
жінки і машини
Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки – їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх би утекти! Бо рано чи пізно вони таки доб’ють мою хвору голову.
Варто було ото вже після Праги і відлежування у селі раз чи два засвітитися під «Пінгвіном», як знову почали дзвонити всі мої старі дзиґотухи. Коли вони мені були потрібні, то чорта лисого знайдеш, а тепер, коли вже клямка, то всі як одна… Орко каже, що у таких випадках треба ділитися. Він би, міфотворець, очима всіх передер.
Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.
Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» – тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, – а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.
– Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, – підняв пальця до стелі Орко. – Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному – в кожній урні, – стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. – І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці – то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..
– Орку, я все знаю.
– А якщо в якійсь урні ще його не було, то я не лінувався зайвий квартал пропензлювати, але таки кинути саме в ту урну.
– Добре, що в урну.
– В цьому є щось сакральне і символічне! – стискав долоню у кулак п’яний Орко.
– Яке-яке?
– Ну, символічне.
– А я колись, до речі, ще мріяв оселитися на Східному. Ті старі «хрущовки», старі дерева… Я люблю старі дерева. А тепер, коли ти там порозкидав