ТОП просматриваемых книг сайта:
Дерева на дахах. Олександр Вільчинський
Читать онлайн.Название Дерева на дахах
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5229-2
Автор произведения Олександр Вільчинський
Про те, що він більше року провів у ЛТП, куди його запроторила його перша дружина, ми також намагаємося не згадувати. Зараз Орко живе з якоюсь пишногрудою офіціанткою з «України», і також на Новому Світі, тільки з іншого кінця, але про ту його офіціантку я також нічого не запитую. Одного разу я зрозумів, що Орко не любить, коли я його про неї запитую, і закрив тему. А в усьому іншому з ним просто і легко. Ми здибуємося майже щодня, і він у курсі всіх моїх справ, він, як і раніше, приходить на всі мої дні народження і щоразу приносить мені якісь рибальські штучки: набори гачків, поплавців, блешень і таке інше.
Проте, коли він дізнався про Анжелку, то десь із тиждень, якщо не більше, уникав мене!.. А коли я через якийсь час випадково зустрів його біля критого ринку «Темза», куди і він, і я часом ходимо на закупи, то Орко після довгої паузи, не дивлячись мені в очі:
– Кажуть, ти вже на чорненьких перейшов?
– Оресте Петровичу, а ви що – расист?
– Та ні, то я із заздрощів… Щастить же людям! Я б також, може, від чорненької не відмовився, але де їх на всіх набрати?
– І що, це тебе два тижні мучило, що ти пропав і не обзивався?
Орко не відповів, але напругу було знято. Потім ми ще пройшлися трохи, і він нарешті показав мені своє нове обійстя, куди перебрався до своєї офіціантки. Стара хата з великою тріщиною від фундаменту і вище, похилений штахетник.
– Навесні займемось, – перехопивши мій погляд, кинув він, хоч за тональністю це прозвучало приблизно так: головне – перезимувати, а там видно буде. – Параша, як бачиш, також у дворі, і це, я тобі скажу, найгірше… Знаєш, я вже почав було відвикати від такого.
– Ну, а кобіта нормальна?
– Нормальна, – показав Орко великим пальцем кудись у сіре небо.
І, може, просто щоб підняти настрій, я пообіцяв йому ще одну «мензурку» до колекції. Звичайно, це гра з вогнем, і все ж. Інколи я дарую Оркові ці маленькі стограмові пляшечки, що ото в літаках, буває, роздають. Якось випадково дізнався, що він їх колекціонує, а на своє п’ятдесятиліття погрожує всі випити… Але то ще не скоро, і це заспокоює. А він мені навзаєм – поплавки й гачки, і це також непогано.
Здається, лише тільки раз я зустрічав свій день народження без Орка. Нас тоді раптово розкидало. Його – в ЛТП, а мене, можна сказати, взагалі в нікуди. Так глибоко у лайно, як тоді, я ще не вгрузав. Коли мені впало тридцять три, я зустрічав свій день народження з випадковими людьми на якихось задвірках і вирішив собі, що це має бути важкий рік. І він і справді став важким, найважчим… Коли удар за ударом і самі лише поразки. Це у наших головах не припиняється ніколи. Хоча у кожного, хто вирвався звідти, своє маленьке Ватерлоо.
А наші теперішні розмови на свіжому повітрі чи й навіть під рідним «Пінгвіном» – це найчастіше наші хвороби і наші наміри. Ми звикли жити намірами, ілюзіями, а тепер додалися ще й хвороби.