LITMIR.BIZ

Скачать книгу

грубо поводилися з клієнтами. Він говорив: «Ви не можете тут працювати, і байдуже, наскільки ви вправні, бо ж своєю поведінкою відлякуєте покупців». Батько бачив саму суть проблеми, і я гадаю, що йду тим самим шляхом. Я й досі вважаю, що всі таланти у світі не виправдовують зумисної грубості.

      Батько часто нагадував мені, що я маю насолоджуватися життям, і сам дотримувався власної настанови. Попри важку працю він завжди стежив за тим, аби лишалося вдосталь часу для гарного відпочинку. Йому подобалися боулінг і покер, а також гарна їжа та напої, а надто в товаристві гарних друзів. Він завжди заводив друзів серед колег по роботі. Коли я працював у Ford, то можу припустити, що він був знайомий з більшою кількістю людей, ніж я.

      1971 року, за два роки до його смерті, я влаштував величезну вечірку з нагоди п’ятдесятої річниці весілля батьків. Мій кузен працював в U.S.Mint, і я замовив йому золоту медаль із зображенням батьків на одному боці й маленькою церквою в Італії, де вони побралися, на іншому. На вечірці всі гості отримали бронзову версію тієї медалі.

      Пізніше того року ми з дружиною відвезли моїх батьків до Італії, аби вони побували в рідному місті й побачилися з усіма давніми друзями та родичами. Тоді ми вже знали, що в батька лейкемія. Кожні два тижні йому переливали кров, поступово він втрачав вагу. Коли на якомусь етапі ми загубили його на кілька годин, то злякалися, що він втратив свідомість чи геть ослаб. Зрештою, його відшукали в крихітній крамничці в Амалфі, де він із захватом купував керамічні сувеніри для всіх своїх друзів удома.

      Аж до самого кінця у 1973 році він усе одно намагався насолоджуватися життям. Він уже не так багато танцював чи їв, але точно був дуже відважним і налаштованим жити. Але останні кілька років видалися для нього важкими, як і для всіх нас. Було важко бачити його таким вразливим, та значно важче було змиритися.

* * *

      Тепер, коли я думаю про батька, то в спогадах виринає лише чоловік з величезною силою духу та невгамовною енергією. Якось я був у Палм-Спрінґс на зустрічі з постачальниками Ford і запросив батька поїхати в коротку відпустку. Коли зустріч скінчилася, ми пішли грати в гольф. Хоча мій батько ніколи не був на полі для гольфу, ми попросили його піти разом з нами.

      Щойно він ударив по м’ячику, то почав бігти за ним – у сімдесят років він пробіг увесь шлях. Довелося нагадати йому: «Друже, повільніше! Гольф – це гра, у якій ходять!»

      Але в тому був увесь мій батько. Він завжди казав: «Нащо йти, коли можна бігти?»

      II

      Шкільні роки

      Про те, що ми італійці, я дізнався лише в одинадцять років. До того часу я знав, що ми приїхали з реальної країни, однак не знав ані її назви, ані розташування. Пригадую, як розглядав карту Європи, шукаючи назви Даґо та Воп[10].

      У ті часи, а особливо живучи в невеликому містечку, італійське походження намагалися всіляко приховати. Майже всі з Аллентауна були пенсильванськими голландцями, й у дитинстві мені частенько діставалося за те, що я був інакшим.

Скачать книгу