LITMIR.BIZ

Скачать книгу

скалка опухла і гноилась. Я спробував змінити положення тіла. І тут же обпікся про щось гаряче.

      – Осторож-жней! Дивитися ж-ж треба! – донісся до мене, звідкись знизу, слабкий голос.

      – Вибачте, – сказав я.

      Придивився. Це був з подпаленными крилами Травневий жук, дуже схожий на тих, яких ми ловили в дитинстві і садили в сірникову коробку, а потім, відчуваючи їхню долю, випускали над багаттям. Мої очі полізли на лоба!

      – Що, новачок? – спитав Жук.

      – Так, – відповів я. – А чого ми тут чекаємо?

      – Побачиш, – прожужжали він, пурхаючи над гарячою жаровнею з високими краями, схожою на гусятницю. Не маючи можливості ні сісти, не злетіти.

      Мене здивувала обстановка «адміністратора», абсолютно ніякого сервісу: ні крісел, ні газет, ні журналів, щоб скоротати час.

      – А що, крісел тут не дають? – запитав я.

      – Дають, для тих, у кого гемоггой, – картавлячи, втрутився сусід праворуч. Я десь вже чув цей голос.

      Я підняв голову.

      – Академік Сахаггов, – представився він. Це був худющий верблюд, зі звалилися на бік горбом. Його, мабуть, давно мучила спрага, і йому хотілося пити. Хоча поруч дзюркотів арик, але він був за високим парканом. Часом, коли стогони і несамовиті крики трохи затихали, було чути дзюрчання води. Води – як символ зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім.

      – Да – а, – здивувався я.

      – А ті, у кого болять передні кінцівки, ті очікують в підвішеному стані, – сказав академік, пережовуючи свою жуйку.

      – Щоб служба медом не здавалася, – втрутився басом однорукий, бойовий генерал, висячи на інший, вывихнутой руці. Представився. – Генерал Лебедь.

      Від його камуфляжного кітеля, пробитого осколками вибухнув вертольота, пахло ще порохом і димом.

      – Ну й діла, – сказав я, оглядаючи чергу, складається з усіх людей, що жили на Землі, у якої не було ні кінця, ні краю, і, наскільки вистачало огляду, вони представлялися:

      – Вернадський.

      – Мікеланджело.

      – Хемінгуей.

      – Брюллов.

      – Айвазовський.

      – Чехів.

      – Булгаков.

      – Достоєвський…

      – А довго чекати-то? – запитав я.

      – Тут час не має ніякого значення, – сказав Жук.

      – А все ж таки?

      – Десь проміж-жутке між миттю і вічністю.

      – Ну, ти й філософ, – посміхнувся я.

      – Так і є. Діоген я, з Синопа.

      Я підставив палець.

      – Спасибі, – сказав Жук-Діоген.

      – Данило Бородулін із Кордон-Тибиля, – представився я.

      – А це не той Діоген, який жив у бочці, і сміявся над традиційними формами життя, і оголосив себе «громадянином світу»? Жив як собака і хотів допомогти людству повернутися до матінки природи? І тактовно послав самого Олександра Македонського? – видав я свої мізерні енциклопедичні знання про нього.

      – Ось тому і тепер літаю над ж-жаровнею…

      – І

Скачать книгу