ТОП просматриваемых книг сайта:
Дівчина у потягу. Пола Гоукінз
Читать онлайн.Название Дівчина у потягу
Год выпуска 2015
isbn 978-966-14-9896-8, 978-08575-2231-3
Автор произведения Пола Гоукінз
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Ось воно як! І досі самотня. Прикро.
– М-м-м. Напевно, вона відчуває цю самотність.
– Вони завжди, ці самотні, юрмляться біля тебе, я правий? Їх наче магнітом до тебе тягне.
– Невже?
– І дітей у неї також немає? – продовжує він розпитувати. Я не знаю, можливо, мені просто здалося, але тієї ж миті, коли ми торкаємося питання дітей, його голос суворішає, я відчуваю, що пахне сваркою. Я сваритися не хочу, не впораюся із собою, тож встаю і прохаю принести келихи з вином, оскільки ми прямуємо до спальні.
Він йде слідом, я знімаю одежу, коли здіймаюся сходами, а коли ми дістаємося спальні, він штовхає мене на ліжко, проте я навіть не думаю про нього, але це вже неважливо, оскільки йому про це невідомо. Я надто гарна в ліжку, тому легко можу його переконати, що все це задля нього.
Рейчел
Понеділок, 15 липня 2013 року
Кеті обізвалася до мене, коли я виходила вранці з квартири, і незграбно обійняла мене. Я вирішила, що вона збирається сказати мені, що вона мене не викидає з помешкання, але натомість вона простягнула мені надруковане на комп’ютері повідомлення, у якому офіційно інформувала мене про виселення, зазначаючи дату виселення. Вона не могла дивитися мені в очі. Мені шкода її, відверто скажу, шкода, однак не настільки шкода, як саму себе. Вона сумно до мене посміхнулася і додала:
– Я сама себе ненавиджу через те, що змушена так з тобою вчиняти, Рейчел, чесно, ненавиджу. – Уся ця ситуація склалася надто дивно. Ми стояли в коридорі, де, попри всі мої зусилля з хлоркою, досі тхнуло блювотиною. Хотілося рюмсати, але я всіляко намагалася не ускладнювати ще більше все для Кеті, тож я лише весело до неї посміхнулася й відповіла:
– Нічого страшного, відверто кажучи, жодної проблеми, – ніби вона просто попросила мене зробити їй невеличку послугу.
У потягу на очі набігають сльози, мені байдуже, що на мене дивляться сторонні. Звідки їм відомо через що: можливо, у мене собака зник. Чи діагностували смертельну хворобу. Або я не можу мати дітей, чи розлучилася, чи невдовзі втрачу житло через пияцтво.
Смішно, коли я про це думаю. Як узагалі я тут опинилася? Коли все почалося – моя деградація; усе гадаю: на якому етапі я зможу зупинитися. Де я повернула не в той бік? Не тоді, коли зустрілася з Томом, який урятував мене від болю після смерті мого тата. Не тоді, коли ми одружилися, такі безтурботні, цілком щасливі в напрочуд холодний травневий день сім років тому. Я була щаслива, заможна, успішна. І не тоді, коли ми переїхали до будинку номер двадцять три, до більш просторого, гарнішого будинку, про який я навіть і не мріяла у свій доволі ніжний вік – двадцять шість років. Я, немов це сталося лише вчора, пам’ятаю ті перші дні: як блукали босоніж, відчуваючи теплоту дерев’яних мостин, смакуючи простір, порожнечу цих кімнат, які тільки й очікували, коли їх заповнять. Ми з Томом разом мріяли: що посадимо в саду, що повісимо на стінах, у який колір пофарбуємо вільну кімнату – яка навіть тоді, у моїй уяві, була дитячою кімнатою.
Напевно, тоді все й сталося. Певно, саме тієї миті