LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ж?

      – Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?

      Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.

      – Зазвичай я не така, – мовила задумливо. – У вас є дещо таке, що мене дратує.

      – Цікаво. І зі мною це відбувається.

      Вона не звернула уваги на мої слова.

      – Оте «дещо» – це прихована самовдоволеність, – пояснила вона. – Вона схована так далеко, що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?

      – Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?

      – Щоб вас подратувати, – відповіла Наташа Петровна. – Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?

      – Нічого, – відповів я, розсміявшись.

      Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.

      – Клятий німець, – сказала тоді.

      Вона зблідла і почала уникати мого погляду.

      – Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, – відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.

      – Це й не дивно! – Наташа Петровна постукала по шибці. – Їдьте до готелю «Ройбен».

      – Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? – запитав водій.

      – Це там, де ви мене чекали.

      – Добре, мадам.

      – Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, – сказав я. – Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.

      – Як хочете. Ви тут удома.

      – Зупиніть, будь ласка! – попросив я водія, а потім вийшов. – Наташо, дуже вам дякую.

      Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе «Гінденбурґ», звідки лунала духова музика. На вітрині кафе «Ґайґер» лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров’янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.

      9

      Найперше, що я мав зробити у Сильверса, – це скласти каталог усього, що він коли-небудь продав, і на фотографіях кожної картини позначити її колишніх власників.

      – Найскладніше – встановити автентичність старих картин, – пояснив Сильверс. – Ніколи точно не знаєш, звідки вони і чи справжні. Картини – як аристократи, потрібно простежити їхню генеалогію аж до художника, який їх створив. І цей родовід має бути безперервний, від церкви А до кардинала Б, від колекції князя Х до каучукового магната Рабиновича чи до автомобільного короля Форда. Прогалини тут неприпустимі.

      – Але ж ідеться про відомі картини?

      – Картини, може, і відомі, але фотографія виникла лиш наприкінці дев’ятнадцятого століття. І далеко не кожну стару картину копіювали, щоб потім мати зразок для порівняння. Часто треба покладатися тільки на припущення. – Сильверс підступно всміхнувся. – Або на мистецтвознавців.

      Я рівно склав чергову пачку фотографій. Згори лежали кольорові світлини Мане. То були невеликі картини з квітами – півонії у склянці води. Квіти й вода здавалися справжніми. Від них віяло дивовижним спокоєм і живою енергією –

Скачать книгу