LITMIR.BIZ

Скачать книгу

впустив його.

      – Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…

      Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.

      – Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?

      Гребер озирнувся довкола.

      – У вас тільки одна кімната?

      – Чому це вас цікавить?

      – Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?

      Польман мовчав.

      – Її не розшукують, – додав Гребер. – Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.

      – Чому ви прийшли з цим до мене?

      – Я більше нікого не знаю.

      Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.

      – Хто це?

      – Дівчина, з якою я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.

      – Ні, це не перебільшення, – відповів Польман. – Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.

      Гребер відчув тепло й полегшення.

      – Дякую, – сказав він. – Щиро дякую.

      Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.

      – Дякую, – ще раз сказав Гребер. – Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.

      Вони стояли біля полиць із книгами.

      – Візьміть собі, що хочете, – щиро запропонував Польман. – Інколи це допомагає пережити тяжку мить.

      Гребер похитав головою.

      – Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?

      – Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.

      – Мабуть.

      Польман подивився на Гребера.

      – Ви хочете одружитися?

      – Так.

      Старий дістав із полиці якусь книжку.

      – Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки – вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.

      – Так, – промовив Гребер невпевнено.

      – Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді. – Польман замовк, потім тихо додав: – Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?

      – У що?

      – У Бога. І в добро, що живе в людині.

      – А ви ніколи в ньому не сумнівалися? – запитав Гребер.

      – Чому ж, – відповів старий. – Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?

      Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу в напівтемряві

Скачать книгу