Адюльтер - Пауло Коельйо

Скачать книгу

корупцією. Але ти боровся, як міг. Хіба я могла цього не помітити?

      Від думок я повертаюсь і почуваюся з ним поруч, обхоплюю його голову руками, щоб не втік, і затуляю йому рота тривалим поцілунком. Він завагався на якусь мить, але відповів на нього. Негайно всі мої почуття безпорадності, слабкості, невдач і невпевненості в собі змінилися на величезну радість, на справжнє торжество. З кожною наступною миттю я ставала дедалі мудрішою, відновлювала контроль над ситуацією й наважувалася робити те, чого раніше навіть не уявляла. Я мандрувала в невідомих краях і небезпечних морях, руйнувала піраміди й споруджувала святилища.

      Я знову стала володаркою своїх думок і своїх дій. Те, що здавалося неможливим уранці, стало реальним надвечір. До мене повернулися почуття, тепер я могла любити те, чим не володіла, вітер більше не надокучав, став приємним, як благословення, Божий доторк до мого обличчя. Мій дух повернувся до мене.

      Сотні років, здавалося, минули протягом короткого часу, поки тривав мій поцілунок. Наші обличчя помалу наближалися, він ніжно пестив моє волосся, ми глибоко зазирали у вічі одне одному.

      І знову зустрілися з тим, що переживали лише хвилину тому.

      Зі смутком.

      Тепер стали очевидними дурість і безвідповідальність учинку, який – принаймні в моєму випадку – мав усе тільки ускладнити.

      Ми ще з півгодини перебували разом, розмовляючи про місто та про його жителів так, ніби нічого й не відбулося. Ми здавалися собі дуже близькими, коли прийшли до Парку живої води, ми перетворилися на одне ціле під час поцілунку, а тепер стали зовсім чужими людьми, які намагалися підтримувати розмову лише доти, доки кожен піде своєю дорогою, одне одного не затримуючи.

      Ніхто нас не бачив – ми ніби й не були в ресторані. Наші подружні життя перебували в безпеці.

      Я подумала, чи не попросити мені пробачення, але потреби в тому не було. Зрештою, поцілунок мало що означає.

      Я не можу сказати, що почуваюся так, ніби здобула перемогу, але принаймні поновила певний контроль над собою. Хоч зовні мало що змінилося. Раніше я почувалася гірше, тепер почуваюся краще, і ніхто не запитав мене ні про що.

      Я хочу зробити так, як зробив Жакоб Кеніг: поговорю з чоловіком про дивний стан свого духу. Я довірюся йому й не сумніваюся: він мені допоможе.

      Але ж сьогодні все так добре! Навіщо витягувати все на поверхню й зізнаватися в тому, про що я навіть не маю уявлення? Я далі змагаюся із собою. Не вірю, що відчуття, які я переживаю, мають зв’язок із відсутністю якихось хімічних елементів у моєму тілі, як запевняють сайти в Інтернеті, що намагаються аналізувати «маніакальний смуток».

      Сьогодні я не сумна. У мене трапляються й нормальні фази життя. Пригадую, як мої співучениці організували прощальний бенкет: ми читали вірші протягом двох годин, а наостанок усі дружно заплакали, бо знали, що прощаємося назавжди. Смуток тоді тривав кілька днів чи кілька тижнів, я точно не пам’ятаю. Але той простий факт, що я цього не пам’ятаю, уже означає щось

Скачать книгу