Адюльтер - Пауло Коельйо

Скачать книгу

Хоч, буває, я розумію, що в моєму списку нема нічого важливого.

      Але сьогодні є одна справа, якої немає в списку й про яку я ніяк на можу забути: з’ясувати, де мешкає Жакоб Кеніг, і вибрати хвилину для того, щоб проїхати автомобілем повз його дім.

      Коли я вийшла, стіл був досконало накритий – фруктовий салат, оливкова олія, сир, хліб, йогурт, сливи. Там лежав і примірник газети, у якій я працюю, дбайливо покладений ліворуч від мого місця. Чоловік уже почитав газету й тепер переглядав інформацію в айпеді. Наш старший син запитав, що таке «шантаж». Я не зрозуміла, чому він про це запитує, аж поки мій погляд не впав на головний матеріал. Там була велика фотографія Жакоба, одна з багатьох, які він, певно, надіслав для друку. Вигляд у нього був замислений. Біля фотографії напис: «Депутат відкидає спробу шантажу».

      Не я підготувала ту публікацію. Проте головний редактор зателефонував мені й сказав, що може скасувати моє інтерв’ю, бо вони одержали повідомлення від міністерства фінансів і тепер працюють над цією темою. Я пояснила йому, що інтерв’ю вже відбулося, що воно виявилося значно швидшим, ніж я сподівалася, і мені не довелося застосовувати нашу «рутинну техніку». Тоді мене послали в ближній квартал (ми називаємо його містом, бо він розташований біля префектури), щоб зробити репортаж про виступи проти торговців, яких зловили на продажі зіпсованої продукції. Я вислухала хазяїна ринку, сусідів, їхніх друзів і дійшла висновку, що ця подія набагато цікавіша для публіки, аніж матеріал про політика, який заперечує приписувані йому наміри. Мій репортаж також був опублікований на першій сторінці, але без мого заголовка: «Оштрафовані торговці. Немає повідомлень про отруєних покупців».

      Фотографія Жакоба на нашому вранішньому столі глибоко збентежила мене.

      Я сказала чоловікові, що нам треба поговорити ввечері.

      – Залишимо дітей у моєї матері й підемо кудись повечеряти, – відповів він. – Мені також треба побути якийсь час із тобою. Лише з тобою. І без гуркоту тієї жахливої музики, від якої немає рятунку.

      Був весняний ранок.

      Я сиділа в кутку невеличкого парку, куди ніхто не мав звичаю заходити. Я рахувала цеглини на стіні школи. Розуміла: зі мною діється щось не те.

      Інші діти вважали мене «вищим створінням», а я не хотіла докладати зусиль, щоб спростувати це. Навпаки! Я просила матір і далі купувати мені дорогий одяг і возити мене до школи у своєму імпортному автомобілі.

      Так тривало до того дня в невеличкому парку, коли я усвідомила свою самотність. І зрозуміла, що самотньою я залишуся на все своє життя. Хоч тоді мені було лише вісім років, здавалося, що вже пізно змінюватися й казати іншим, що я така сама, як і вони.

      Було літо.

      Я навчалася в середній школі, і хлопці завжди знаходили спосіб наблизитися до мене, хоч як я намагалася триматися осторонь. Інші дівчата помирали від заздрості, але не сахалися від мене – навпаки, намагалися стати моїми подругами й завжди бути поруч зі мною, щоб підбирати рештки, які я відкидала.

      А відкидала я принципово все,

Скачать книгу