Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

      По станицi пройшла мiдна тиша.

      Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.

      Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

      – Паф! Паф!

      А червоноармiйцi хвилювались:

      – Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

      Гофман летючий мiтинг:

      – Паф! Паф!

      Заспокоїлись.

      Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

      Це – революцiя.

      Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

      I ширяємо над землею замрiянi, далекi.

      …Хiба це не поезiя?

      Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.

      …Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.

      Сказала лукаво Гофмановi:

      – От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?

      Гофман:

      – Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

      …Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

      – Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

      Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

      – Що ти так часто до мене?

      – А як же: я ж тебе кохаю.

      – Так?

      …Марiя порадила проїхатись на пошту.

      Згодився.

      Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

      …Виїхали в степ пiсля обiду.

      На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

      Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

      А потiм сказала:

      – Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

      – I я не люблю.

      Вона:

      – Це символ всефедеративного мiщанства.

      – Так.

      Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

      Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

      …Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:

      – Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

      Вадим сухо сказав:

      – Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

      Зиммель, ображений, вiд’їхав.

      Марiя – iронiя. Кинула:

      – Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.

      Вадим:

      – Просто – не та романтика.

      Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

      – А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

      – Не знаю, а на це хворiєш

Скачать книгу