LITMIR.BIZ

Скачать книгу

дєдушки на землi.

      Тепер земля бiльшовицька…

      …Проїхали лiс, виїхали в степ.

      У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I

      З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.

      …Пiвнiчний Кавказ…

      Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

      Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

      Ще огнище не погасло – догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

      Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.

      В стiну глухо входили цвяхи.

      Прибивали, мабуть, гiрлянди.

      Скоро пiдуть i цi.

      Пiзно.

      Нiч.

      Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

      – А все-таки й тобi журно?

      Вадим сказав:

      – Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…

      Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

      Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

      – Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.

      Мовчав.

      Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.

      Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

      Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

      Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

      Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

      Марiя ще говорила глухо:

      – Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.

      Вадим:

      – Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.

      …По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

      Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

      Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

      Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

      Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

      …Боляче вдарило: «жаба»!

      Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.

      …Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

      – Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.

      Здригнула.

      – Твоя?

      – А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

      (…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)

      – …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому,

Скачать книгу