ТОП просматриваемых книг сайта:
Сині етюди. Хвильовий Микола
Читать онлайн.Название Сині етюди
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Хвильовий Микола
Жанр Зарубежная классика
Издательство Public Domain
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.
– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
– Сьогоднi моє любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, – серйозно вiдповiдає мiй приятель.
I дiйсно: в кав’ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».
– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. – Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.
– Ну що ви! – червонiє мiй професор. – Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми – я й Юлiя Шпол – стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв.
– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.
Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)». Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже:
– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризької Богоматерi». Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризької Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:
– А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?
– Як що? – каже Семенко. – Це значить – кiнська сила!
– Боже мiй! – скрикнув я. – Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок («папа рєжєт, мама клєiт»). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремної путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:
– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
– Пiд рубрикою «iсторичнi подiї»? – питаю я.
– I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:
– За що? За що? – I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, «за що? за що?»).
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою.
– А… – говорить Раїса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!
Вона менi пропонує перевидати мої твори