Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

дєдушко. Бiльшовицький закон.

      А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

      – Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем’я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!

      Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани – дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.

      Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах – дєдушка не розумiє.

      У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник – так каже дєдушка.

      Випиває i вчитель iз стаканчика.

      – За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.

      Дєдушка колись був попечителем, а тепер – нi. Каже:

      – Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

      Учитель:

      – Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п’є)… Ви й тодi нiчого не давали.

      Старий хвилюється:

      – Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

      – Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.

      – Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п’є).

      Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий – не вбили, нещасливий – живий.

      За повiткою стоїть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.

      Василь бiля ковадла.

      З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля – з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.

      Василь каже про себе:

      – За що вбито батька? За що вбито брата?

      А потiм знову мовчить i одбиває молотком по ковадлi. Вiн думає: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Нової ради», що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.

      Василь знає, що старе не вернеться. Смiється життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таємну тайгу, про «священний» Байкал, про невiдомий Сибiр – золотий i арештантський. I прийшли знову люди – голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.

      А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце, – одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила їх, силенська сила. Вiн уже не є вiн. Треба життя перевернути – i своє, сiм’ї, i всього Папуцячого гнiзда.

      …Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.

      …Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi – є ще й мала – жiнки незадоволенi.

      – Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.

      Друга:

      – На заможних завжди вiдбутки бiльш було.

      Третя:

      – I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину – i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.

      I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:

      – Господи,

Скачать книгу