LITMIR.BIZ

Скачать книгу

свого коня з Савчиним.

      – Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?

      – Це кого? Солончан?

      – Авжеж!

      Савко сказав:

      – Наказ єсть з уїзду. Нiззя.

      – Ага… Ну, то iнше дiло.

      А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

      – Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?

      – А тобi що з того?

      – Та як же: все таки слабода…

      Савко скрушно похитав головою:

      – Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?

      – Звiсно, що нi.

      – Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.

      Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.

      …Пiд’їжджали до Солонського Яру.

      Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.

      Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.

      Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.

      Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.

      Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.

      …Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).

      Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.

      Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.

      Нарештi загiн вискочив на рiжу.

      …Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.

      – Стiй! Куди бiжиш? Стiй!

      Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.

      Савко скрикнув:

      – Стрiляй у повiтря!

      Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.

      Пiд’їхали до голохватських будiвель.

      – Дома хазяї?

      Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.

      – А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – i справдi комунiя наскочила.

      Савко суворо подивився i спитав:

      – Де ваш предсiдатель?

      – Та староста ж!

      – Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.

      Незабаром прийшов голова. До нього:

      – Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

      Усмiхається:

      – Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi – є де сховатися.

      А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:

      – Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.

      Савко рiшуче одрiзав:

      – Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

      Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:

      – Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!

      Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а «старостi» наказав негайно подати пiдводу.

      Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».

      Зашумiв Солонський Яр.

      У

Скачать книгу