Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

добра. Двадцять один рік.

      – Так? Знов двадцять один рік. Сьогодні такі не для мене. – Равік налив собі ще одну чарку. – Про що ти думаєш, Роландо, перед сном?

      – Здебільшого ні про що. Я надто втомлююся.

      – А коли ти не втомлена?

      – Про Тур.

      – Чому?

      – Там моя тітка має будинок із крамничкою. Я вже двічі викупляла заставні на нього. Коли тітка помре – їй сімдесят шість, – будинок буде мій. Тоді я зроблю з крамнички кав’ярню. Ясні шпалери у квіточку, оркестр, три музиканти – піаніно, скрипка й віолончель, у глибині бар. Невеличкий, але милий. Будинок стоїть у гарному кварталі. Думаю, що за дев’ять з половиною тисяч франків його можна буде пристойно опорядити. Куплю завіси і навіть ліхтарі. Хотілося б ще мати на перший час п’ять тисяч франків про запас. І, звичайно, плата за квартири на двох горішніх поверхах. Ось про це я й думаю.

      – Ти народилася в Турі?

      – Так. Але ніхто не знає, де я потім була. А якщо мої справи йтимуть добре, то це нікого й не обходитиме. Гроші прикривають усе.

      – Не все. Але багато що.

      Равік відчув якусь ваготу в скронях і почав говорити повільніше.

      – Мабуть, із мене досить, – мовив він і дістав із кишені кілька банкнот. – Ти одружишся в Турі, Роландо?

      – Не відразу. Через кілька років. Я там маю приятеля.

      – Ти до нього часом їздиш?

      – Рідко. Він мені інколи пише. Звичайно, на іншу адресу. Він одружений, але його дружина в лікарні. Сухоти. Проживе щонайбільше рік або два, кажуть лікарі. Тоді він буде вільний.

      Равік підвівся.

      – Хай Бог благословить тебе, Роландо. Ти маєш здоровий глузд.

      Вона довірливо усміхнулася, погоджуючись із ним. На її ясному, свіжому обличчі не було й сліду втоми, ніби вона щойно встала. Вона знала, чого хоче. Життя не мало для неї ніяких загадок.

      Надворі був білий день. Дощ перестав. На розі вулиць, наче невеличкі броньовані башти, стояли пісуари. Портьє вже не було, ніч розтанула, почався день, і юрми людей тиснулися біля входів у метро, ніби то були отвори, в які вони кидалися, щоб принести себе в жертву похмурому підземному богові.

      Жінка злякано підвелася на канапі. Вона не крикнула, тільки здушено зойкнула, сперлася на лікті й завмерла.

      – Не бійтеся, – сказав Равік. – Це я. Той самий, що привів вас сюди кілька годин тому.

      Жінка полегшено відітхнула. Равік бачив її нечітко: електричні лампочки й ранок, що заповзав у вікно, сповнювали кімнату бляклим, хворобливим світлом.

      – Мабуть, уже можна погасити, – мовив він і натиснув на вимикач.

      Він знов відчув, як хміль м’якими ударами б’є йому в скроні.

      – Хочете снідати? – спитав він.

      Равік устиг забути про жінку, а коли брав унизу ключа, то гадав, що вона вже пішла. Він радо б спекався її. Він чимало випив, лаштунки свідомості розсунулися, ланцюг часу з брязкотом розірвався, і його обступили владні, безстрашні спогади та мрії. Він хотів бути сам.

      – Хочете кави? – спитав Равік. – Тут тільки її і вміють готувати.

      Жінка похитала головою. Він уважніше приглянувся до неї.

      – Що сталося?

Скачать книгу