LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що! – Равік уважно подивився на жінку. – Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такі часи.

      На розі Акацієвої вулиці йому трапилося таксі.

      – Вулиця Лорістон, чотирнадцять. Швидко!

      Водій розвернув машину й поїхав по авеню Карно. Коли вони переїздили авеню де ла Гранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два місця. Вони б неодмінно зіткнулись, якби бруківка не була така мокра й слизька. Від раптового гальмування зустрічну машину занесло на середину вулиці, і таксі мало не зачепило її радіатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький «рено», за кермом сидів чоловік в окулярах і в чорному капелюсі. За кожним поворотом видніло його бліде обурене обличчя. Нарешті машина перестала крутитись і помчала до Тріумфальної арки в кінці вулиці, немов до велетенської брами в пекло, – маленька зелена комашка, з якої висунувся білий кулак і погрожував нічному небові.

      Водій таксі обернувся.

      – Ви коли бачили таке?

      – Бачив, – відповів Равік.

      – Ще й нап’яв такого капелюха! А жене вночі машину, як навіжений.

      – Він мав право, бо їхав головною вулицею. Чого ж ви лаєтесь?

      – Авжеж, мав! Тому я й лаюся.

      – А що б ви робили, якби він порушив правило?

      – І тоді лаявся б.

      – Ви, мабуть, завжди вмієте полегшити собі життя.

      – Тоді б я лаявся інакше, – пояснив водій, звертаючи на авеню Фоша. – Не так здивовано, розумієте?

      – Ні. Знижуйте швидкість на перехрестях.

      – А я й знижую. Але клята вулиця ніби намащена салом. Та чого ви питаєте мене, як потім не слухаєте, що я кажу?

      – Того, що я втомлений, – нетерпляче відповів Равік. – Того, що тепер ніч. І, коли хочете, того, що ми – тільки іскри, яких невідомо куди жене вітер. Їдьте швидше.

      – Так би й сказали, – мовив водій і аж трохи шанобливо приклав пальці до кашкета. – Тепер усе зрозуміло.

      – Слухайте, – спитав Равік, у якого раптом майнула підозра, – ви російський емігрант?

      – Ні. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирів.

      Не щастить мені сьогодні з росіянами, подумав Равік. Він відкинув голову на спинку сидіння. Оце б випити кави. Гарячої чорної кави. Мабуть, у них вистачить і на мене. Мої руки повинні бути цілком спокійні. Коли кава не допоможе, Вебер дасть мені укол. Усе буде гаразд. Він опустив шибку й повільно вдихнув вологе повітря.

      II

      У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип’ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже – його вже ніщо не хвилювало.

      Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.

      – Паскудство, – промимрив він сам до себе. – Хай би його все чорти забрали!

      Операційна сестра

Скачать книгу